Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Ет, пусте! Я напишу нову геніальну поему, і щаслива нагода повториться! Але ж і поталанило цьому дурнику Лабрієрові! Отак розпустити хвоста під сонцем моєї слави! Який плагіат! Я — модель, а він буде статуєю! Ми розіграли байку про Бертрана і Ратона95! Шість мільйонів і на додачу дівчина-ангел, дочка графа де Лабасті! Ангел аристократичний, закоханий у поезію і в поета! А я, бач, зображував із себе сильну особу, вдавав Геркулеса, щоб подавити своєю моральною перевагою оте втілення сили і простоти, отого славного солдата із золотим серцем, друга дівчини. І тепер він їй розкаже, що я людина бездушна! Я розіграв роль Наполеона там, де мав би з'явитися серафимом! Ну що ж, зате я, можливо, матиму друга. Правда, я дорого заплачу за нього, але дружба — таке чудове почуття! Шість мільйонів — ось вартість справжнього друга. Зрештою, не так легко його придбати, навіть за таку ціну.
І тут до кабінету Каналіса увійшов Лабрієр. Він був засмучений.
— В чому річ? Що з тобою? — запитав у нього поет.
— Батько зажадав, щоб дочка дістала змогу зробити вибір між двома Каналісами...
— Бідолашний хлопець! — вигукнув поет, засміявшись.— А він, видно, має голову на плечах, цей татусь...
— Я дав слово честі, що привезу тебе у Гавр,— жалібним голосом сказав Лабрієр.
— Мій любий хлопче,— відповів Каналіс,— якщо йдеться про твою честь, ти можеш на мене покластися. Зараз же піду просити, щоб мені надали місячну відпустку.
— Модеста така гарна! — в розпачі вигукнув Лабрієр.— А ти легко мене затьмариш! Я й так дивувався, що мені всміхнулося щастя. І твердив собі: тут сталася помилка!
— Ну там видно буде! — сказав Каналіс із жорстокою радістю.
Того ж таки вечора, після обіду, Шарль Міньйон та його касир, завдяки трифранковим прогонам, не їхали, а летіли в Гавр. Шарль заспокоїв свого друга щодо любовної інтриги Модести, звільнив його від покладених на нього обов'язків сторожового пса і розвіяв його підозри з приводу Буча.
— Усе на краще, мій славний Дюме,— сказав Шарль, який навів у Монжено довідки і про Каналіса, і про Лабрієра.— У нас буде два виконавці для однієї ролі! — весело вигукнув він.
Одначе він попросив старого друга нікому нічого не казати про комедію, яка мала розігратися в Шале,— то, зрештою, була найм'якша кара або наука з тих, яким батько будь-коли піддавав дочку. Всю дорогу від Парижа до Гавра друзі розмовляли, не змовкаючи, і Дюме ознайомив полковника з усіма, навіть найнезначнішими подіями, які відбулися в його родині за чотири роки його відсутності. З тієї розмови Шарль зокрема довідався, що наприкінці тижня до них приїде знаменитий хірург Деплен, щоб оглянути катаракту на очах у графині й сказати, чи можна їй повернути зір.
За кілька хвилин до того часу, коли в Шале подавали сніданок, ляскіт батога візничого, який сподівався на щедрі чайові, повідомив мешканцям котеджу про приїзд двох старих солдатів. Тільки повернення батька після тривалої розлуки могло супроводжуватися таким шумом; отож усі жінки вибігли до хвіртки. Більшість батьків і більшість дітей — і батьки, мабуть, краще, ніж діти — розуміють п'янку радість цієї зустрічі. Отож письменникові, на щастя, немає потреби описувати її, бо найпрекрасніші слова і навіть сама поезія не в спромозі передати ці переживання. А може, радісні почуття взагалі не піддаються зображенню в літературі.
Жодного слова, яке могло б затьмарити щастя родини, не було вимовлено в той день. Батько, мати й дочка наче змовилися не згадувати про таємниче кохання, яке зігнало краску з обличчя Модести, що вперше підвелася після хвороби. З притаманною справжнім солдатам делікатністю полковник не відходив від дружини, тримаючи її руку в своїй, і дивився на Модесту, знову й знову милуючись її витонченою, яскравою і поетичною красою. Чи не з таких дрібничок можна впізнати людину з шляхетним серцем? Модеста, боячись потурбувати радість батька й матері, радість, змішану зі смутком, час від часу підходила до мандрівника і цілувала його в чоло; цілуючи батька так часто, вона ніби хотіла приголубити його за двох.
— О люба дитино, я тебе розумію! — сказав полковник, стиснувши руку Модести в ту мить, коли вона ластилася до нього.
— Тихше! — прошепотіла Модеста йому на вухо, показуючи на матір.
Промовиста мовчанка Дюме тривожила Модесту, що побоювалася наслідків його подорожі в Париж. Іноді вона крадькома поглядала на лейтенанта, але нічого не могла прочитати під незворушним виразом його огрубілого обличчя. Як обачливий батько, полковник хотів спершу розгадати вдачу своєї єдиної дочки, а головне, порадитися з дружиною і вже потім обговорити справу, від якої залежало щастя всієї родини.
— Встань завтра раненько, моя люба дитино,— сказав він увечері.— Якщо буде гарна погода, ми з тобою прогуляємося берегом моря... Нам треба поговорити про ваші поеми, панно де Лабасті.
Ці слова він сказав з батьківською усмішкою, що, наче віддзеркалення, промайнула і на губах Дюме. Більш нічого Модеста не довідалася, але й цього було досить, щоб заспокоїти її тривогу і розбудити в ній цікавість, отож вона не могла заснути до пізньої ночі, роблячи всілякі припущення. Назавтра вранці вона вдяглась і була готова вийти раніше від полковника.
— Тобі все відомо, любий тату, так? — сказала Модеста, як тільки вони вийшли на дорогу, що вела до моря.
— Мені відомо все, і я знаю навіть те, чого ти не знаєш,— відповів він.
Після цих слів батько й дочка пройшли кілька кроків мовчки.
— Поясни мені, моя дитино, як могла дочка, улюблениця своєї матері, зважитися на такий серйозний вчинок — написати незнайомому чоловікові, не порадившись із нею?
— Але ж мама не дозволила б мені написати.
— І ти вважаєш, що вчинила розважливо, дочко? Якщо вже ти, на своє лихо, все обміркувала самостійно, то чому ж твій розум і твій здоровий глузд не підказали тобі, за браком сором'язливості, що, вчинивши так, ти кидаєшся на шию чоловікові? Невже ж моя дочка, моя єдина дитина, не має ні гордості, ні почуття власної гідності? О Модесто, через тебе твій батько пережив дві пекельно тяжкі години в Парижі. Бо, зрештою, з погляду моралі ти повелася не краще, ніж Беттіна, і ти навіть не маєш того виправдання, що тебе звабили. Ти виявила себе кокеткою і кокеткою холодною, а таке кокетство, така тверезо обміркована любов — найжахливіша вада француженок.
— Чому ж я не маю гордості? — з плачем вигукнула Модеста.— Адже він досі навіть не бачив мене!
— Він знає твоє ім'я...
— Я назвала йому себе лише після того, коли його побачила, і мої очі підтвердили враження, що склалося в мене після трьох місяців листування, під час якого наші душі досягли повного взаєморозуміння.
— Авжеж, мій любий заблудлий ангеле, ти таки внесла крихту розважливості в безумство, яке могло завдати непоправної шкоди твоєму щастю і невтішного горя твоїм батькам...
— Але, зрештою, тату, хіба щастя не послужить виправданням мого сміливого вчинку? — промовила вона з серцем.
— О, то ти вважаєш це тільки сміливим вчинком? — вигукнув батько.
— Авжеж, і колись такого сміливого вчинку припустилася й мама,— переконано заявила Модеста.
— Зухвале дівчисько! Твоя мама побачила мене вперше на балу, а ввечері сказала батькові, який душі в ній не чув, що їй здається, я міг би принести їй щастя. Подивися правді у вічі, Модесто, хіба є щось спільне між коханням, яке, правда, зродилося раптово, але на очах у батька, і твоїм безумним вчинком? Написати незнайомцеві!
— Незнайомцеві, тату? Адже я написала одному з найуславленіших наших поетів, чиє життя минає у всіх на видноті, чий характер і вчинки дають поживу наклепам і обмові; я написала чоловікові, осяяному ореолом слави, і я лишалася для нього в ролі літературної героїні, дівчини з драми Шекспіра, аж поки мені захотілося з'ясувати, чи зовнішність цього чоловіка так само прекрасна, як і його душа...
— О господи! Бідолашна дитино! Ти перетворюєш шлюб на поетичну химеру. Але ж якщо в усі часи дівчат замикали в тісному сімейному колі, якщо Бог і суспільні закони ставлять їх у цілковиту залежність від батьків, то саме для того, щоб урятувати їх від згубних наслідків поезії, яка зачаровує вас, засліплює, і ви не бачите дійсності крізь марево ілюзій. Поезія — одна з життєвих утіх, але не само життя.
— Тату, це питання поки що не дістало остаточного вирішення перед судом фактів, боротьба між нашими серцями і родинами триває.
— Горе дітям, якщо вони хочуть домогтися щастя через непослух своїм батькам! — серйозно сказав полковник.— Тисяча вісімсот тринадцятого року один з моїх товаришів маркіз д'Еглемон одружився із своєю кузиною супроти волі її батька, і молоде подружжя дорого заплатило за впертість, яку дівчина прийняла за кохання. Я був свідком цього. В таких випадках остаточний присуд має виносити тільки родина.
— Мій наречений казав мені це саме,— відповіла Модеста.— Спочатку він узагалі виступив переді мною в ролі Оргона96, й у нього навіть вистачило мужності принизити в моїх очах поетів.
— Я прочитав твої листи,— сказав Шарль Міньйон, не приховуючи глузливої посмішки, яка стривожила Модесту.— І мушу сказати, що твій останній лист навряд чи можна простити навіть звабленій дівчині, якій-небудь Юлії д'Етанж. Господи, якої шкоди завдають нам романи!..
— Якби ніхто не писав романів, мій любий тату, ми переживали б їх у житті. Краще вже читати книжки. В наші часи не так багато любовних пригод, як було за царювання Людовіків Чотирнадцятого й П'ятнадцятого, коли романів друкували значно менше. Крім того, якщо ви прочитали ці листи, ви повинні погодитися, що я знайшла для вас чудового зятя, людину ангельської душі й непідкупної чесності. Він стане для вас глибоко шанобливим сином. І ви не могли не відчути, що ми кохаємо одне одного принаймні так само, як колись кохали ви й матуся. Гаразд, я згодна, що не все у нас відбулося згідно з правилами етикету. Якщо хочете, я припустилася помилки...
— Я прочитав твої листи,— повторив батько, уриваючи дочку,— і тому я знаю, як виправдав він у твоїх очах вчинок, що його могла б дозволити собі жінка уже досвідчена й охоплена пристрастю. Але для двадцятирічної дівчини це жахлива помилка...
— Помилка в очах буржуа, бундючних Гобенгеймів, які вимірюють життя по лінійці.
