Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де

А Жан Буча віддано служитиме і йому. Я відмовлюся від кар'єри нотаря, стану вчитися, опаную науки...

— Але навіщо?

— Щоб виховувати ваших дітей, мадмуазель, якщо ви мені їх довірите. О, якби ви послухалися моєї поради! Дайте мені дозвіл діяти. Я проникну в життя і звички цього чоловіка, я все про нього довідаюся: чи він добрий, чи дратівливий, чи лагідний, чи шануватиме він вас, як ви того заслуговуєте, чи здатний він покохати вас до самозабуття, віддати вам перевагу перед усім, навіть перед своїм талантом.

— Чи не все одно, якщо я його кохаю? — сказала вона наївно.

— О, це правда! — вигукнув горбань.

А тим часом пані Міньйон розмовляла зі своїми друзями.

— Сьогодні моя дочка бачила свого коханого,— сказала вона.

— Це, мабуть, той жилет кольору сірки, що так зацікавив тебе, Латурнелю! — вигукнула нотарева дружина,— У того молодика була ще біла троянда в петельці.

— Он як! — сказала мати.— То це ж умовний знак.

— Він мав і стрічку ордена Почесного легіону,— вела далі пані Латурнель.— Вродливий хлопець! Але ми помиляємося. Модеста не піднімала вуалі, вона була вдягнена, як жебрачка і...

— ... і видавала себе за хвору,— підхопив нотар,— але щойно вона зняла пов'язку зі щоки і почуває себе пречудово...

— Це незбагненно! — вигукнув Дюме.

— На жаль, усе тепер ясно як божий день,— сказав нотар.

— Моя дитино,— звернулася пані Міньйон до Модести, яка повернулася в супроводі Буча,— чи не бачила ти сьогодні в церкві гарно вдягненого юнака з білою трояндою і орденською стрічкою в петельці?

— Я його бачив,— жваво втрутився Буча, помітивши з того, як усі нашорошили вуха, що Модесті готують пастку.— Це Гріндо, знаменитий архітектор, який веде з містом переговори про реставрацію церкви. Він приїхав з Парижа, і я зустрів його сьогодні, коли йшов у Сент-Адрес — він оглядав церкву ззовні.

— А, то це архітектор? Він мене вельми зацікавив,— спокійно сказала Модеста, скориставшися з передишки, яку дав їй карлик, щоб вона опанувала себе.

Дюме скоса подивився на Буча. Модеста, попереджена про небезпеку, прибрала непроникного вигляду. Підозри Дюме у сто разів посилились, і він вирішив завтра сходити в мерію і з'ясувати, чи справді такий архітектор приїхав до Гавра. Зі свого боку Буча, неабияк тривожачись за майбутнє Модести, надумав поїхати до Парижа й розвідати там усе про Каналіса.

Прийшов Гобенгейм — зіграти партію у віст, і його поява розрядила напружену атмосферу, Модеста з нетерпінням чекала години, коли мати вкладеться спати. Вона хотіла написати Каналісові, а писала вона йому тільки ночами, і ось лист, якого продиктувало їй кохання, коли усі в домі поснули.

XXIV

"Панові де Каналісу

О мій коханий друже! Який жахливий обман ваші потрети, виставлені у вітринах торговців гравюрами! А я ще й захоплювалася тією жахливою літографією! Мені аж ніяково, що я закохалася в такого красеня. Невже парижанки настільки дурні й не помічають, що ви — їхня втілена мрія? Хіба можна вами нехтувати, не полюбити вас? Я не вірю більше жодному слову з того, що ви писали мені про ваше скромне трудове життя, про вашу відданість кумирові, якого ви марно шукали аж до сьогоднішнього дня. Вас, мабуть, аж надто любили, добродію, ваше бліде чоло, ніжне, мов квітка магнолії, промовисто про це свідчить, і я, звичайно, буду нещаслива. Хто я така, поряд з вами? О, навіщо покликали ви мене до життя? Я зразу відчула, що моєї тілесної оболонки не існує більше. Моя душа пробилася крізь кришталь, у якому була ув'язнена і заструменіла у моїх жилах. І тоді холодна мовчанка речей раптом порушилась. Усе в природі заговорило до мене. Стара церква наповнилася сяйвом, її склепіння замерехтіло над моєю головою золотом і глазур'ю, як у італійських соборах. Небесні голоси, якими ангели втішають мучеників, щоб ті забували про свої страждання, злились із звуками органа. По жахливій бруківці Гавра я ступала, мов по стежці, встеленій квітами. Я подивилась на море і впізнала в ньому відданого мені старого друга, чиєї приязної мови я досі не розуміла. Я виразно побачила, що троянди в моєму саду вже давно обожнюють мене і тихо шепочуть мені: "Кохай!" Вони зустріли мене усмішкою, коли я повернулася з церкви. Я почула, як пелюстки квітів прошепотіли ваше ім'я — Мельхіор, і я побачила його начертаним на хмарах. Так, я живу тільки завдяки тобі, поете, і ти прекрасніший, ніж той холодний і надміру статечний Байрон, чиє обличчя непривітне, як і англійський клімат. Навіки поєднана з тобою одним поглядом твоїх жагучих, як у мавра, очей, я відчула, як він проник крізь мою чорну вуаль, обпалив мене з голови до ніг, і кров хвилею шугнула до мого серця. О ні, ми починаємо жити не тоді, коли виходимо з лона матері! Удар, завданий тобі, в ту ж мить вразив би й мене, і я існую тільки завдяки тому, що існуєш і мислиш ти. Я збагнула призначення божественної гармонії музики — її винайшли ангели, щоб виражати любов. Бути водночас геніальним і прекрасним — це вже занадто, мій Мельхіоре! При народженні людина мала б обирати те або те. Та коли я думаю про скарби ніжності й любові, якими ви обдарували мене лише за останній місяць, мені здається, я марю. Ні, ви приховуєте від мене якусь таємницю. Яка жінка погодиться віддати вас і не померти? О, ревнощі проникли в моє серце разом з коханням, у яке я не вірила. Чи могла я думати, що існує така пожежа? Але що за нова і безглузда примха? Тепер мені хочеться, щоб ти був негарний! Якесь безумство опанувало мене, коли я повернулась додому! Всі жовті жоржини нагадували мені ваш чудовий жилет, усі білі троянди були моїми друзями, і я вітала їх поглядом, що належав вам, як і я сама. Усе, навіть колір рукавичок, що облягали ваші витончені руки аристократа, навіть звук ваших кроків по кам'яних плитах, усе це постає в моїй пам'яті з такою виразністю, що й через шістдесят років я бачитиму в уяві найменші подробиці цього свята, дивний, ні з чим не зрівнянний колір повітря, відблиск сонця на колоні, чутиму молитву, яку ви урвали, вдихатиму пахощі ладану від вівтаря, й мені знову примариться, ніби священик, даючи останнє благословення, простер руки над нашими головами і благословив нас у ту мить, коли ти проходив повз мене! Добрий абат Марселін уже обвінчав нас. Неземна втіха, яку дав мені цей світ нових незвіданих відчуттів можна зрівняти тільки з радістю, яку я переживаю, розмовляючи оце з вами, обдаровуючи своїм щастям того, хто наповнив ним мою душу, щедрий, мов сонце. Отже, досить таємниць, і я скидаю з себе вуаль, мій коханий! О прийдіть же до мене скоріше! Я з радістю знімаю маску. Ви, звичайно, чули про банківську фірму Міньйона в Гаврі? Так от, унаслідок непоправної втрати в нашій родині я стала єдиною спадкоємицею свого батька. Не нехтуйте нами, нащадку славного овернського рицаря! Герб Міньйонів де Лабасті не знеславить герба Каналісів. Щит нашого герба пурпуровий, поділений на чотири поля. В кожному полі — золотий патріарший хрест. Герб охоплений чорною перев'яззю з чотирма золотими безантами й увінчаний кардинальською шпагою. З боків звішуються золоті китиці. Любий, я буду вірна нашому девізу: Una fides, unus Dominus — єдина віра і єдиний повелитель.

Можливо, любий друже, тепер, коли я в усьому призналася, вам видасться надто безглуздим ім'я, яким я підписувала свої листи. Але мене звуть Модеста, і, як легко переконатися, я майже не обманювала вас, підписуючись О. д'Еста-М. Не вводила я вас у оману й тоді, коли писала про свій статок; він, я думаю, досягає тієї суми, яка спонукала вас переглянути свої погляди на шлюб. Я говорю про це так просто, бо знаю, що гроші для вас не мають ваги. І все ж дозвольте мені сказати, яка я щаслива, що завдяки своєму багатству можу дати нашому щастю цілковиту свободу, сказати: "їдьмо!", якщо нам заманеться побачити нові краї, і, сидячи поруч, мчати у зручному екіпажі, не турбуючись за гроші. А ще я дуже рада, що маю змогу надати вам право сказати королю: "Я володію тим багатством, яке ви бажаєте бачити у своїх перів!" Бодай у цьому Модеста Міньйон буде вам корисна, а її золото знайде найшляхетніше застосування. Щодо вашої покірної слуги, то ви вже бачили її одного разу невдягненою у вікні... Атож, білява дочка білявої праматері Єви була справді вашою незнайомкою. Але як мало сьогоднішня Модеста схожа на вчорашню! Та вчорашня була вбрана в саван, а нинішня (я вже, здається, про це вам писала) отримала від вас у дар живе джерело життя. Кохання, чисте й дозволене, кохання, яке схвалить батько, що повернувся з мандрів — і повернувся багатим! — підвело мене з могили, де я спочивала, і я встала з неї невинною, мов дитя, і водночас сильною. Ви пробудили мене, як сонце пробуджує квіти. Погляд вашої коханої вже не той, що у колишньої такої зухвалої Модести. О ні, він сором'язливий, він бачить щастя і цнотливо ховається під віями. Сьогодні я боюся, що я не гідна своєї долі. Король з'явився в усій славі, і його віддана раба просить свого повелителя прощення за надмірну сміливість, як просив у кавалера де Граммона прощення гравець, що по-шахрайському обіграв його в кості. Так, дорогий поете, я буду твоєю Міньйоною93, але Міньйоною щасливішою, ніж героїня Гете, бо ти ж не позбавиш мене батьківщини, правда? А моя батьківщина — в твоєму серці. В ту мить, коли я, твоя наречена, писала ці слова, соловей у парку Вількенів відповів мені замість тебе. О, скажи мені скоріше, що соловей не обманював мене, виводячи свою чисту, виразну, дзвінку трель, яка, наче благовіст, наповнила моє серце радістю і коханням!

Мій батько буде в Парижі проїздом з Марселя. Він неодмінно повідомить свою адресу банкірській фірмі Монжено, з якою його поєднують ділові стосунки. Сходіть до нього, мій любий Мельхіоре, скажіть, що ви кохаєте мене, але не проговоріться, як я кохаю вас, хай це назавжди залишиться таємницею між нами і Богом. Я ж, мій коханий, про все розповім матері. Та, чиїми предками були Валленроди, Тушталі, Бартеншільди, зрозуміє мене і поцілунком висловить своє схвалення, вона буде така щаслива, коли довідається про нашу таємну і романтичну поему, таку земну й таку божественну водночас! Ви вислухали признання дочки, і тепер вам лишається дістати згоду графа де Лабасті, батька вашої

Модести.

Р.