Дбайлива облога - Белль Генріх

І раптом у передпокої повз нього пройшла й зупинилась вона — в очах радість, узяла його за руку, заша-рілася й промовила: "Ой, даруйте, це ви, пане Тольме?" А він глянув згори на неї, на цю білявку з щирим обличчям, трохи пухкенькими щічками й —сірими імлистими очима, ніби чужими на тому щирому обличчі, очима, в які пірнув і з яких йому так і не захотілося — та й не судилося вже — випірнути, і дивився на неї так палко, що вона знов зашарілась, а він подумав: "Боже ж мій, звідки ти її знаєш? Звідки ти можеш знати її, як її звуть?.." В усякім разі, вона здалася йому знайомою. І він усміхнувся, вирішивши провести ніч із нею —"де-небудь". А вона сказала: "Я Кете Шмітц, з Іфенго-фена. Мій брат Генріх товаришував із вашим братом Гансом, а батьки наші колись навіть судилися один з одним". Так-так, було... Отой садок з городом в Іфенгофені, куди часом навідувався Ганс... І коли один чоловік там збанкрутував, батько знов поквапивсь і запалився бажанням придбати надто дешево й не зовсім чесно клапоть землі. Атож, та тяганина в судах із Шмітцом... А Ганс скаржився, що через оті суди в нього розпадеться дружба з Генріхом. Атож, Кете Шмітц із Іфенгофена... Здається... здається, це обличчя йому знайоме — мабуть, він час від часу бачив її в церкві (куди тоді, саме тоді іноді заходив зумисне, незважаючи на Нуперца) або, може, в якійсь процесії чи на танцях у залі пасторського будинку. Там-таки, у передпокої в Дрездені, він запитав її, чи не хоче вона з ним погуляти — просто вийти кудись із цього величезного й затхлого госпіталю, і вона ступила до нього, знов узяла його за руку й сказала: "Залюбки! Адже від цих нацистів та протестантів тут можна задихнутися! — А тоді перелякано випустила його руку.— Господи, може ж, і ви такий?.." А він тільки похитав головою, тепер уже сам узяв її за руку й промовив: "Якби ви звільнилися, я був би дуже радий". І зітхнув; він знав, до чого це призведе і чим скінчиться; йому подобалися в неї не тільки очі. "Гаразд,— відповіла вона.— Я вирішила, як доведеться, то навіть утечу звідси. Почекайте мене в приймальні". Він дві години чекав и в залі внизу. Стрекотали друкарські машинки, під'їздили и від'їздили санітарні машини, прибували поранені, хворі, когось приносили на ношах, крики, жалюгідні постаті... О ні, то не переможці судомно стискали в руках тарілки й казанки, покірливо називали свої анкетні дані, показували папери... Двічі вибігала Кете; вона пояснила, що шукає собі заміну в лабораторії, де працює. Нарешті вийшла така прибрана, гарненька — у квітчастій блузці, твідовій спідниці, хутряному капелюшку й блякло-голубому пальті, яке зовсім не пасувало до решти одягу, і була вона така відверто щаслива, що за неї просто душа раділа. Вона хотіла нарешті знов показатися на люди, знов піти на танці, і щоб їй ніхто не надокучав, не хапав за руки, не чіплявся... Вони зайшли до однієї з тих величезних солдатських забігайлівок, де пахло пивом, потом і занепадом; до отого брудного, цинічного збіговиська, де відчувався кінець війни й моральний розклад. Згодом він признався їй, що твердо надумав був перебути з нею ніч, а вона призналася йому, що, певно, хотіла тоді того самого, тільки не мала мужності признатися в цьому собі. Вона трохи побоювалась його через історію з молодою графинею та скандал у сповідальні, а ще ота поголоска про "серцеїда", яка все ще ходила в селах... Господи, боялася його?!. Він аж зареготав, і йому захотілося піти з нею, байдуже куди, захотілося з нею зостатись, дивитися їй в очі й не тільки в очі, захотілося мати її, лишити собі назавжди, і коли їм набридли пивні випари, дешева музика й дух занепаду, він сказав їй про своє бажання. Отой солдатський сморід, вихиляння повій... Там навіть продавалися дівчата — одружуйся на такій і матимеш відпустку; тільки дай їй кілька сот марок і залиш шлюбний пайок — цукор та маргарин на весільний торт із кремом, а тоді вже хоч і бери з цією незаймано-винною розлучення. Кете все це так само остогидло; за фахом вона була палітурниця, закінчила курси лаборанток, і її забрали відбувати трудову повинність медичною сестрою — аналіз крові, сечі, на венеричні захворювання... І вона потрапила сюди, де "самі нацисти та протестанти". Тисяч сто хворих та поранених, і ні Ельба, ні Цвінгер ні саме місто з його барокко не давали розради проти цілої армії болячок... І коли обоє вони нарешті опинилися за дверима, на вулиці, то в них лишилося нез'псованим тільки одне запитання: "Але куди?.. Ох, я ж хочу з вами піти, хочу... Байдуже, за кого ви мене маєте. Я хочу..." О, як вона ненавиділа, коли хтось пробував грубо притиснути її чи помацати десь у коридорі, в кутку, у вбиральні чи в передпо-

Палацовий ансамбль у Дрездені.

кої, навіть в операційній залі; тоді краще вже в якомусь готельчику сумнівної репутації, вона була не проти, аби тільки побути з ним, удвох, а він хотів побути з нею, серед безпросвітного сум'яття останніх місяців війни, а такі "халабуди", через які проходили сотні, тисячі солдатів, звісно ж, існували, і знайти ту "халабуду" було не так важко, як він, охоплений панічним страхом, собі гадав. Були й закликальни-ки, що брали за це якийсь там процент,— ті, кому відрізали ногу чи руку, ветерани, сухотники; вгледівши таку пару, вони шепотіли: "Може, ви шукаєте притулочок для кохання?" Так, вони шукали притулочок для кохання, і ті приту-лочки коштували, звичайно, по-різному — залежно від вигод у них і часу, на який їх наймали. "На годинку, дві чи й до самого ранку?" Атож, до самого ранку. Вони знайшли притулочок з оленячими рогами, репродукцією Дефрегера й портретом Катаріни фон Бори; "халабуда" була зовсім непогана, навіть не брудна і з умивальником... О, притулочок для кохання!.. Які це були гарні слова в тому осоруяшому воєнному сум'ятті! Він сподівався, що будуть сльози, але їх не було; сльози з'явилися пізніше, коли вона почала розповідати про свого покійного брата Генріха, а він — про свого брата Ганса, теж уже покійного. Так, сльози з'явилися пізніше, а спершу в неї був тільки страх, бо вона ж, мовляв, "геть недосвідчена" й покладалася —цілком на його "досвід", хоч потім і з'ясувалося, що він зовсім не такий досвідчений, як про це розказували в селах. А яке щастя було бачити її голою й самому бути голим перед нею!.. Виявилося, що вона навіть досвідченіша за нього, а він на радощах не міг дати собі ради, і вони з цього приводу довго сміялись і навіть поговорили про те, як чоловіки заживають слави баламутів, хоч насправді зовсім не такі. Вони сміялися, коли заводили мову про майбутнє й коли вона з подивом довідалась, що він має докторський ступінь... Ох, оті кляті двадцятип'ятиватні лампочки... Дивитися в її очі, а над головою — оленячі роги, Дефрегер і Катаріна о>он Бора, а крізь прочинене вікно з двору долинає запах осіннього листя...

Другого ранку він, підписавши обхідний лист, забрав її з собою — просто додому, якомога далі від отих "нацистів та протестантів", і привіз Кете до її батька, якому все ж таки пощастило зберегти оранжерею і дві комірчини. Грубка, брикетне вугілля, канапа... Старий аж засміявся: вона ж бо вернулася "саме з Тольмом", атож, ще й заявила, що заручена. Старий сміявся повним пеньків ротом, не виймаючи з нього люльки, а тоді спокійно, так само весело посміюю-чись, узяв привезений ними тютюн. У таких випадках допомагала стара графиня; вона мала телефон, знала людей, і їй конче потрібна була служниця,— бо мусила вже ходити на милицях, а її господарство через деревину, овочі й картоплю, що росли в саду, мало "воєнне значення". Графиня домоглася, щоб Кете звільнили, найняла її до себе й сказала: "Фріце, досі я сподівалася, що ти вдержишся коло Герлінди... А ти знайшов собі кращу. Вона дівка добра, гарна й розумна. І така весела — в мене з нею просто душа радіє!" А вже в листопаді вони зареєстрували в Блюкгофені свій шлюб.

А незадовго до закінчення війни, коли він іще раз прийшов у відпустку, вона шепнула йому на вухо, що "там уже щось ворушиться"...

— Тобі, Тольме, саме тобі вони нічого не зроблять.— І поклала йому ще одну грінку з ікрою.— Це вже взагалі була б ганьба.

— Ганьба? — озвався він.— Та вони й слова такого не знають! Для них немає ні ганьби, ні будь-яких обмежень. А втім, чи є ганьба для нас? Чи відчуваю бодай якусь ганьбу я — тепер, коли наш "Блетхен" проковтнув уже й "Гербсдор-фер ботен"? Ми все ростемо, розростаємось, поглинаємо газету за газетою... А мені ось смакує чай, смакує ікра, я милуюся парком, тішусь, коли знов бачу тебе, тоді як Блюме, що не вдержав у руках "Гербсдорфер ботен", може, думає вже про зашморг на шию. Це таке, що росте, росте, і його вже годі стримати... Амплангер ще чотири роки тому попереджував Блюме, що комп'ютер непохибно передбачив занепад їхньої родини. А Блюме вже сто п'ять років є власниками видавництва й друкарні. Ліберальні традиції, заслуги перед демократичною, навіть перед республіканською думкою... І ось — розчиняється в "Блетхені", а заради нього сваритися нам, гадаю, не варто...

— Ні, нам не варто сваритися заради "Блетхена", заради цього ненажерливого, невситимого динозавра, що поглинає навіть не людей, а газети — одна за одною... Ота невеличка "Бевеніхер тагеблат", яку в сорок п'ятому тобі залишив у спадок дядько... Залишив з усім гамузом... А як же ми тоді перелякалися! Навіть хотіли були її продати, і то задешево... Й зоставити собі тільки будинок в Айкельгофі. А ти...

— Авжеж, краще б я справді став директором музею. Така робота була б мені до душі. Але ж продати газету я не міг, аж ніяк, бо ліцензія була оформлена на мене, а термін її ще не скінчився... А ми ж навіть не знали, що нам належала й "Бевеніхер нахріхтен" — дядько відкупив її в Берта Розен-таля. І не здогадувались. А тоді з'явився отой милий англійський офіцер і приніс нам звістку, що мене повністю реабілітовано. Повністю. І ліцензію приніс, оту найпершу. Він і про папір подбав. Навіть журналістів привів, отих милих емігрантів, серед яких наймиліший був комуніст Шретер, Катарінин дядько,— потім він пішов од нас і зник. На Сході. Він тут не довго витримав, а там його, видко, посадили за грати й спровадили на той світ.