Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Сонце світило прямо в очі. Я невдоволено поморщилася та перевернулася на живіт, зариваючись обличчям у подушку вже в знайомому ліжку. Руслана поруч не було. Мене це не ображало. Як він вставав о шостій ранку я чула. Він мене й просвітив щодо часу, поцілував та наказав, у своїй манері, далі відпочивати. Сам же спустився вниз попрацювати.

Зараз, судячи з годинника, що висів над вхідними дверима, було без п'яти дванадцять. Ось це я поспала!

Підскочила з ліжка та, зібравши свої речі, що валялися, абияк натягнувши сукню, вирушила до себе в кімнату. Бачити Руслана, поки не приведу себе до ладу, не хотілося. Та й узагалі, не уявляла, як із ним поводитися. Ніби як він і сказав, що в нас стосунки горизонтального характеру та на невизначений термін, але як це відбуватиметься невідомо. І цікаво, я на нього ще працюю? Банально - начальник і помічниця. Але наскільки я пам'ятаю одкровення Марини, він робочі стосунки з особистими не змішував. Та й Руслан сьогодні вночі сказав, що ніколи не ставився до мене як до звичайної помічниці. Не уявляю скільки триватиме цей наш зв'язок, але візьму я з них по максимуму та буду насолоджуватися моментом. 

Думки так і стрибали в голові поки я приймала душ. А ще тілом гуляла приємна ейфорія від чарівної ночі. Хоча можливо й таке, що я занадто позитивно налаштована та Руслан зараз мене просто додому відправить. Такий варіант теж має місце бути. Може йому і ночі зі мною вистачило. Погрався та й все!

Вниз я спускалася обережно. Чого б мене не очікувало, я була готова. Адже спочатку розраховувала на одну ніч. Ну і закінчиться все так і не розпочавшись! Так що? Не смертельно!

Руслан сидів за столом за ноутбуком. Щойно помітив мене, обвів нечитабельним поглядом мої голі ноги в шортах, живіт і груди в короткому топі. Одяглася я, звісно, зовсім не по офісному.

Трохи пом’явшись на останній сходинці, я все ж пройшла трохи вперед.

- Доброго ранку!

- Доброго дня! Я вже думав йти тебе будити, соня! Сідай. Зараз замовлю сніданок, - бере в руки телефон і робить один дзвінок.

Скромно сідаю поруч.

- Я вчора хотіла звільниться. Не виходить у мене з тобою працювати. Але все пішло не так.

- Зате закінчилося дуже навіть так, - бере за руку та тягне до себе.

Садить на коліна, змушуючи себе осідлати. Обличчям до обличчя. Цілує. Глибоко, гаряче. Спускається до шиї. Зі стогоном відкидаю голову назад. Мої руки впиваються в сталеві плечі. Руслан міцно обіймає мене за талію.

- Тепер і я не зможу з тобою працювати, - засмоктує мочку вуха, легко прикушує, - Хоча й раніше було складно. Постійно тебе хочу!

Я вже на все готова. На секунду стає страшно - раптом я можу так реагувати тільки на нього. Ми з ним рано чи пізно розійдемося і більше мені ніколи не буде так добре. Все це закінчиться з ним.

- Тобі боляче? - відривається від мене та бере обличчя в долоні, ніби відчув зміни.

- Трохи! - внизу живота й справді саднило.

Не думаю, що витримаю ще один раунд. Тим паче я помітила, коли Руслан захоплюється, то не особливо ніжний, навіть дуже навпаки. Мені, звісно, все сподобалося, навіть занадто, але для першого разу певною мірою перебір.

Лунає стукіт у двері.

- Сніданок, - пояснює Руслан на моє здивування, - Відкрито!

Зовсім вилетіло з голови. Намагаюся з нього злізти - не дає. Навпаки, за попу притягує ближче до себе, даючи повною мірою відчути своє збудження.

- Сиди! І не совайся, будь ласка! - тихо гарчить мені на вухо, - Доведеться мені потерпіти.

Заходить дівчина з обслуговуючого персоналу, котячи перед собою візок із їжею. Вітається, я зім'ято відповідаю. Начебто ми нічого й не робимо, але я червонію та ховаю обличчя в нього на шиї. А той, зараза, усміхається.

- Дякую! - спокійно каже Руслан, щойно дівчина розкладає тарілки на столі та йде.

Поцілувавши у скроню, нарешті відпускає. Незвична така його поведінка. Почуваюся ніяково. Руслан як ні в чому не бувало починає їсти.

- О третій до тебе під'їде лікар. Огляне тебе.

- Навіщо? - давлюся ковтком соку, який щойно встигла пригубити.

- Тому, що я був не стриманий. І я хочу, щоб тебе оглянув лікар. І це не обговорюється! - спокійно й категорично.

Сперечатися не наважуюся. Та й сенс? Візит лікаря точно зайвим не буде.

- Добре! - знизую плечима.

- І завтра ми летимо в Абу-Дабі. Замов усе, що тобі потрібно в інтернеті. На три-чотири дні.

- Навіщо? - здається, мене заїло.

- У мого друга річниця весілля.

Завмираю на деякий час, а потім акуратно цікавлюся:

- Як твоя помічниця?

- Помічниця, Богдано, у мене є. І не одна! Просто працювала вона віддалено. А решта - кожна у своєму напрямку. Мені потрібно було, щоб ти поруч була. А то шарахалася від мене при кожній зустрічі. А полетиш ти зі мною як моя жінка.

Звісно, приємно чути таке від небайдужого тобі чоловіка, від якого мурашки по тілу при кожному його погляді. Але! Ще й боляче, тому що цей статус у мене тимчасовий.