Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Ти все ще залишаєшся дівчинкою. – притягнув до себе, цілуючи в носа. Щира, не озлоблена попри пережите. – Ходімо на той твій вернісаж. Він тут неподалік.

Мар’яну не можливо було витягнути зі стихійного ринку картин і антикваріату. Їй подобалось усе до дрібниць. Не поспішаючи вона роздивлялась кожен товар, не пропускаючи жодної ятки. Любомир терпляче плентався за нею, не випускаючи з поля зору. Людей було чимало, не хотів, аби їй хтось нашкодив.

– Давай-но купимо пану Боярському он цю чорнильницю. Я бачила в нього в кабінеті схожу, буде до пари.

– Він твій тато, називай його бодай на ім'я. 

– Не підганяй мене. Пройшло ще мало часу. Я поки не готова. – занепокоїлася, адже тільки прийняла його в своє життя, як від неї знову щось вимагають.

– Розумію. Не нервуй. Запакуйте нам. – показав на вінтажну посріблену чорнильницю дев’ятнадцятого віку.

Кинувши накуплене Мар’яною в салон авто, пішли вечеряти. Любомирові ніяк не вдавалось розслабитись, увесь день ходив насуплений, бажаючи якнайшвидше опинитись в номері готелю. Примари минулого ув’язалися за ним, тільки-но ступив на їхню землю. Не дарма кажуть, що світ давнього Львова – містичний, зітканий із туманів і сутінків. Тут вчувався не тільки запах кави чи звук джазу, тут чутно було шелест сукні таємничої жінки, що бродила стародавнім замком, плач немовляти від якого робилось лячно.

За вечерею та розмовами, чоловікові вдалось усе-таки скинути напругу. Мар’яна так щиро ділилась своїми враженнями, що він не міг залишатись байдужим до її заливистого сміху та прояву яскравих емоцій. Здається, цю дівчинку нічого не зламає. Була для нього прикладом сили та витримки. Її любов до життя й людей ні з чим не порівняти, раділа душею, кохала серцем. Чиста, як сльоза, не мала в собі місця для ненависті та гніву. Його життя ламало, викручувало. Жив, наче в м'ясорубці, що перемелювала до дрібного.

– Кого ти там увесь вечір виглядаєш? – поставила питання, втрачаючи злегка терпець.

Любомир інколи поглядав у зал, нервуючи цим Мар’яну.

– Мені не подобається, як він дивиться на тебе.

– Хто? Он той чоловік, що мені в тати годиться. Припини вигадувати. 

Мар’яна не могла не помітити, як Мир напружився. Натягнувся, мов струна, що ось-ось вистрелить.

– Любомир, припини, тебе заносить. – помахала рукою йому перед обличчям, бо він далі продовжував видивлятись чоловіка, що сидів неподалік них. 

Їм принесли гарячі страви, що перемикнуло Мирову увагу.

– Вибач, я голодний, тому злий. 

Та Мар’яна знала, що причина не в цьому. В кожному чоловікові він вбачав загрозу для своєї жінки. Мир – складний клубок, який вона вимушена розплутувати, адже кохала його усім серцем. 

Залишок вечора був кращим за його початок, Любомир сміявся та ділився деякими спогадами пов’язаних з ранчо дядька Адама.

– Він мене змушував прокидатись на світанку та бігти босоніж по росі. А взимку ми натирались снігом, аби бути загартованими до різноманітних вірусів. Любов до бігу також він мені прищепив. – Любомир якоїсь миті зніяковів, розуміючи, що всього цього у Мар’яни не було. – Який же я телепень. Тобі неприємно все це чути.

– Ні, навпаки. Мені цікаво, як ви жили. Я хочу дізнатись про нього більше, тому продовжуй.

Насправді Мар’яні було цікаво бачити, як змінюється Любомир, розповідаючи про своє життя. В нього загорялись очі, коли він згадував про дитячі витівки за які отримував покарання у вигляді присідань чи коли вони вдвох з хрещеним їздили верхи. Нехай в її дитинстві не було батька, проте він був в житті Любомира. Йому він був вкрай необхідним. Був його міцним ґрунтом, надійною стіною.

Любомир відчинив Мар’яні двері ресторану та пропустив її вперед, дівчина вийшла, втім не помітивши чоловіка, який на ту мить проходив повз, ненавмисне штовхнула його.

– Дивись, куди йдеш. – відповів доволі грубо. 

– Перепрошую. – почувся давно забутий металічний голос Мира від якого Мар’яну пробрало до кісток. – Я до тебе звертаюсь. – крикнув у слід чоловікові, що не мав наміру вступати в перепалку.

Той коли роззирнувся, застиг на місці, впізнавши в Любомирові свого давнього нападника.

– Ти? – Мир, ледь не втратив дару мови.

– Слухай, я не хочу проблем. Давай-но розійдемося мирно, а не, як минулого разу. – зиркнув на злякану Мар’яну, що схопила Любомира за лікоть, аби вкотре не накоїв дурниць.

Дівчина не могла збагнути, що відбувається. Хто той чоловік, що галопом біг від Мира. Шарахався його, мов ладану. Любомир також поводився дивно, з вигляду, наче зібраний, але як придивитись, то помітно було, як пружинять м’язи на шиї. 

Він рвонув до чоловіка, але Мар’яна не дозволила, тримала насилу.

– Відпусти мене. – промовив грізним голосом від якого серце дівчини закалатало. Погляд був сповнений обурення й люті. Такий бачила у батька. З глибин виринув давній страх, що паралізував тіло.

– Біжи від нього, поки не пізно. – кинув чоловік Мар’яні й зникнув в одній з львівських вуличок.

Повернувшись у номер, Мар’яна пішла в душ, а після цього знесилена, впала на ліжко. Не було жодних сил допитуватись в Любомира про минулі події, що ниткою тягнулись по сьогодні. 

– Я не хочу насилля в своєму житті. – промовила крізь сон, кутаючись у теплу ковдру. – Його у мене і так було достатньо. 

Любомир почувався присоромленим. Гидував від самого себе, але змінити те, що вже трапилось не міг. 

– Я почув тебе. – занурив пальці у шовкове волосся, насолоджуючись його кольором і м'якістю. – Пробач за сьогодні. Зіпсував нам вікенд. 

Мар’яна потерлась носом об чоловікову долоню, пробачивши йому. Кохала до болю в грудях, дарма що сьогодні неабияк злякалась його.

Відчувши полегшення, Любомир встав з ліжка.

– Я піду в душ. 

– Хто цей чоловік? – втім поставлене Мар’яною питання завадило його наміру.

Мир скривився, наче його різали. Він не міг розповісти Мар’яні правду, бо тоді це вб’є її довіру, що й так була хиткою.