Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Для чого ти їздила до Боярського? – розпочав ворожий наступ.

– Ти стежив за мною? Але чому?

– Бо я знав, що тобі не терпітиметься дізнатись правду. 

– Я вчинила нерозумно. 

– Я від самого початку був з тобою чесний. Що ти намагалась дізнатись?

– Про того чоловіка. Я знаю, ти зробив щось погане. – зізналась несміло, бо відчуття було таким, наче сиділа перед викладачем на екзамені.

– Не здогадуйся, а питай прямо. – неголосно, але в кожному його слові було стільки сили, ясності й стриманого гніву, що холодом пробирало до кісток.

– Ти лякаєш мене. – Мар’яна позадкувала назад, відчувши себе знову юною дівчинкою, котру каратимуть за провину.

– Хочеш знати правду? – очі пропалювали в ній діру. – Гаразд, я розповім тобі. Проте, після цього навряд чи тобі захочеться подовжувати мене рятувати. Ти не зміниш мене, адже моє темне Я, сильніше за будь-що у цьому світі.

Мар’яна зібралась духом. Нехай розповідає, адже невідомість вбивала її. Вона стільки всього пережила, що її важко чимось налякати. Щоб він не приховував, вона однаково кохатиме його. Стільки зусиль було покладено, аби пробратись до зітканого порізами серця, що втекти вона просто не могла. Вона лиш хоче знати правду, яка очистить Мира, яка цілком звільнить його від тяги минулого. 

– Мені тоді було лише сімнадцять років. Молодий, сповнений не тільки амбіцій, але й зухвальства. Я нічого та нікого не боявся. Поводився так, ніби мені усі завинили. Людина, котра озлоблена на світ не може мислити мудро, вона діє імпульсивно. Її внутрішнє его прагне відплати.

– За кожним гнівом приховується біль. – відповіла Мар’яна, знаючи про що говорить.

 Їй теж боліло, могло здаватись, що вона пухнаста та мила. Але пережите так просто не минає. Воно травмує, залишає чіткий слід у житті людини, з усіма його наслідками, які не варто ігнорувати.

– Попри настанови хрещеного, попри численні з ним розмови щодо мого життя, я однаково чудив. Я встрявав у бійки, бо вважав себе царем. Суддею. Вчиняючи самосуд над покидьками, що ображали молодих дівчат і слабших за себе хлопців. В один з таких вечорів я приїхав до Львова. Це місто любила моя мама, мабуть, тому мене й тягнуло сюди з якоюсь демонічною силою. Я увесь день прогулювався центром, вештався багатолюдними вуличками, а потім забрів на Личаківське кладовище. То окреме місце, яке захоплює з перших секунд перебування в ньому. Мене тягнуло в місця, де немає життя. Де тиша та спокій. Ввібравши в себе цю енергію я вирішив піти поїсти. Неподалік був заклад в якому я й натрапив на Андрія. Він сидів зі своєю дівчиною та активно вияснював з нею стосунки. Я спостерігав за ними, втративши апетит. Їй було неприємно й соромно, в той час, як хлопця несло зі силою буревію. Він щось голосно їй доносив, хапаючи за тендітні руки. Коли вони на прохання офіціанта покинули кафе, я вийшов слідом. Я йшов за ними в передчутті розправи.

– Що ти зробив? – Мар’яна з острахом, затамувала подих. Ось вони скелети, ось про якого справжнього він попереджав.

– Я напав зі спини. Схопив його за куртку та кинув на землю. Між нами зав’язалась бійка. Я не знаю звідки, але в руках Андрія з’явився ніж. Тоді в мене, наче вселився демон. Я кинувся на нього, відчувши за деяку мить – біль. Він всадив мені гостре лезо прямо в живіт. 

– Тепер зрозуміло, звідки в тебе той рубець.

– Так. Я стікав кров’ю, але мене це не зупинило. Він зачепив мене за живе, і я прагнув справедливості. Тоді я перехопив з його рук ніж і нещадно почав ним бити. 

Мар’яна заплющила очі з яких текли сльози. Правда виявилась страшнішою за сподівання. 

– Я не міг зупинитись. Мене, наче щось штовхало. Темрява напосіла на мене з усіх боків, вимагаючи дійства. Я ледь не вбив його. – останнє промовив з надривом в голосі. Все ще тримало. Все ще не відпускало.

– Що тебе врешті зупинило?

– Його дівчина. Її благальний крик вивів мене зі стану афекту, тоді я викликав швидку, намагаючись всяко зупинити кров. На щастя лікарям вдалось врятувати його. Почалось слідство. Я повністю визнав свою провину і готовий був відсидіти термін. Мені світило десять років позбавлення волі. 

– Що було далі?

– Постраждалий забрав заяву, вияснилось, що дядько Адам заплатив йому достатньо, аби той передумав мене саджати. 

– Ти вчинив злочин за який не поніс жодного покарання?

– Я приїздив до нього, просив вибачення. 

– Ти його ледь не вбив. – Мар’яна схопилась за голову. Думки плутались. Скроні стискало болем, мов лещатами.

– Я був важкою дитиною. Я сам собі кара.

– Припини! – неочікувано штовхнула чоловіка в груди. – Я тільки те й чую, що Я, Я. Не тільки ти страждав в дитинстві, годі думати лише про себе і свій біль. Припини себе виправдовувати та жаліти. – штурхала руками, втративши над собою контроль.

Любомир не ворушився, терпляче зносив спектр емоцій, розуміючи стан коханої. Вона вірила в нього, шукала в ньому щось хороше, а він виявився злочинцем. 

– Я жалкую про свій вчинок. – промовив, не ворушачись. 

– Жалкуєш? Ти навіть зараз незворушний. Стоїш, мов статуя. Непробивний. Черствий. Я обіцяла собі, що більше ніколи не впущу в своє життя жорстоку людину. Не можу. Не хочу. – Мар’яна відчинила двері та попросила чоловіка піти.

Мирові нічого не залишалося, як схопити піджак і мовчки покинути помешкання. Розповівши нарешті Мар’яні усю правду почувався звільненим. Він усвідомлював, що може втратити її, боявся цього моменту, як вогню, проте страх зашкодити Мар’яні був сильнішим за все інше. Не відчував, що цілком позбувся бісів всередині себе. Ті могли продовжувати шукати вихід для своєї поживи. 

Після усіх почутих зізнань Мар’яна зачинилась в своїй квартирі. Їй необхідний був час, щоб осмислити отриману інформацію. Випиті літри кави та думки про Мира, відібрали в неї можливість нормального сну. Під очима з’явилися темні кола, а губи від нестачі води потріскали до крові. Вона не обманювала, коли говорила, що не хоче в своєму житті насилля, що більше не впустить в своє життя людину, що здатна на жорстокість. Виходить, з останнім помилилась. Рудий, бачивши сум своєї господині, скочив їй на коліна. Він то знав, яким буває чоловік. Ніколи до вуханя не проявляв ніжності, дасть корму, перевірить туалет і піде собі. Для самого ж Любомира, це був подвиг, на вулицю не виганяв, не знущався, то, може, не такий він вже й монстр? Мар’яна погладила кота, радіючи живій душі. Попри засудження, попри розлюченість, вона безмежно сумувала за чоловіком. Він налякав її, встромив кілок сумніву у надщерблене серце, не жаліючи почуттів. Не знала, як зможе після усього, що дізналась знову довіряти йому. Боялась його минулого, його виплесків гніву, його прагнення до контролю. Але був ще один бік її багато страждань. Відчуття смутку проявлялось сильніше за страх. Їй не вистачало його голосу, настанов, сильного плеча поряд. Він пробудив в ній жагу до життя, навчив істин, яких раніше не розуміла.