Зцілений тобою - Тетяна Котило
– Що тебе утримує Войтенко.
– Ти ж однаково мені не повіриш, тому не бачу сенсу щось пояснювати. – прибрала руки з маминих плечей.
– Ти не гнівайся, доню. Мені, аби тобі було добре. Я тільки боюсь, щоб він тебе не ображав. Знаю я тих багатіїв, вважають, що їм усе дозволено. Що можуть поманити дорогими цяцьками й відразу отримати бажане. А потім шукай, мов вітру в полі.
– Говориш так, ніби стикалась з цим.
Ганна махнула рукою в якій продовжувала тримати брудну ганчірку.
– Ходімо на кухню, я картоплю приготувала з м’ясом.
Мар’яна рушила за матір’ю, торкаючись рукою пожовтілих стін. Тут був відсутній домашній затишок і здорова, сімейна атмосфера. Наче знаходилась в будинку, в якому народилась, а відчуття дому не було. В кухні також нічого не змінилось, хіба що побільшало закруток і м’ясних тушкованок, що заполонили собою чи не всю стільницю.
– Батько знайшов нове захоплення. – показала на шматок зайця, що лежав у відрі. – Колись він вполює не тільки куріпку чи зайця, а й мене. – перехрестилась, побоюючись за власне життя. – О, це ти, як втекла, його й понесло. Пив безбожно. З роботи прогнали, в бійку зі сусідом втрапив, на щастя сусідка відмовилась писати на нього заяву, а то б сидів.
– Може б краще сидів.
– Тобі легко говорити. Хай який, а мені він чоловік. Він ледь не помер, думала не врятую вже. То так перелякався, що й пити покинув. Ходить тепер на полювання, хай там як, а з цього можна жити.
– То, чого боїшся його?
– О, це, як припинив пити, агресивним якимсь став. Все йому не так. Кричить за будь-що. Ще й ударити може.
– Наче раніше не бив.
– Так, то по п’яну.
Мар’яна сиділа й не вірила, що чує це на власні вуха. Безглуздість маминих виправдань убивала її. Відсутнє почуття гордості не залишало жодного бажання щось пояснювати жінці, котра в своєму житті нічого не збиралась змінювати. Сповнена розчарування, Мар’яна вийшла з-за столу, коли їй в спину прилетіло.
– Блудна донька повернулась. Що прогнав тебе твій Войтенко?
– І тобі, добрий день, тату.
Роззирнулась на високих підборах. Тепер не тільки вони були гострими, але й погляд її очей, що проштрикували наскрізь.
– Назавжди чи погостювати приїхала? Врахуй, ми тобі не особливо раді.
– Не бійся, я не збираюсь тут залишатись.
– Ну так, куди тобі після багатства Войтенко. Багато напрацювала своїм тілом?
Зарозумілий погляд батька вкотре повернув Мар’яну до відчуття нікчемності. Скільки б їй не було років, однаково почувалася дитиною, яку ображали й ніколи не любили рідні батьки. Вона підійшла до дверей, намагаючись не зустрічатись поглядом з мамою, що після появи чоловіка вже не особливо раділа її приїзду. “Тільки батька розгнівала”. – так і вчувалось з її вуст. Та все ж дівчина зупинилась, бажаючи знайти для себе єдину відповідь.
– Я лише одного не можу збагнути. Чому ти мене так ненавидиш? – поглянула на тата. Той був змарнілим через випивку та нелюдський гнів, що супроводжував його усі роки.
Мар’яна помітила, як чоловік зиркнув на дружину, мовляв, зізнайся врешті у всьому. Його розривало від злості, аж кулаки свербіли. Він неодмінно випустить стриману лють, тільки-но дівчина зникне за дверима.
– Так і будеш мовчати? Чи все-таки розкажеш правду?
– Так, мамо. Годі тих мовчанок. Май сміливість зізнатись у чому б там не було. – Мар’яні не терпілось дізнатись мамину таємницю, бо вже не залишилось жодних сумнівів, що вона від неї щось приховує.
Жінка невпевнено поглянула з-під чорних густих вій на чоловіка, а потім на доньку. Відчувала провину перед нею. Мовчала. Завжди мовчала, боячись, що зробить ще гірше.
Куди вже гірше, коли рідна донька втекла з власного дому з першим кращим.
– Василь, не твій батько. Він взяв мене, коли я була вже вагітною. – ну ось, нарешті відлягло.
Чоловіка перекосило, все життя жив, зневажаючи не від нього народжену дитину. Думав зуміє полюбити, прийняти, натомість гидував дівчинкою, мов зіпсутим продуктом. Нехтував і навіть волів, аби вона померла.
– Хто тоді? – відреагувала спокійно. Ніхто не знав, скільки думок було в неї в голові, коли траплявся черговий скандал. Не вірила, що рідний батько може чинити таке стосовно рідної дитини. Виходить, не помилялась. Відчувала, що вони чужі одне одному. – То, хто ж, мамо? – продовжила наполягати на правді.
– Приїжджав тут один – мажор, старший від мене на кілька років. – махнула рукою, мовляв, вже як буде. – Я тоді працювала на конюшні, а він якраз збирався розводити коней. Страшенно їх любив. На одному з них розгулював навіть селом. Так ми й познайомились. Ім’я у нього ще було рідкісне таке.
Мар’яна сильно стиснула пальці, бо здається здогадалась, яке саме. Збіг? Не може бути. Все надто правдиво.
– Адам. – промовила заповітне ім’я не схоже на інші.
– Так і є. – підтвердив Василь. – Подейкують, що то родич твого Войтенко. Воно й не дивно, вони всі на одне лице, вчепились в наші землі й керують, як їм заманеться. Спочатку викупив конюшні, а потім заграбастав ділянку в сусідньому селі. – чоловік плюнув собі під ноги, проявляючи зневагу.
– Я закохалась в нього. Думала, то взаємно, адже він робив мені дорогі подарунки, говорив приємні слова, турбувався про мене. Я потайки від батьків бігала до нього на озеро, а потім він зникнув. Тоді я дізналась, що вагітна. Я готова була втопитись, бо розуміла, що нікому з дитиною не потрібна, батьки не приймуть мене. Коли рішення було прийняте мені трапився Василь. Одружившись зі мною, він зупинив мене від необдуманого кроку.
– Ти після цього бачилась з цим чоловіком? – запитала Марʼяна, все ще відмовляючись вірити у почуте.
– Ні. Ніколи.
– То виходить він не знає про моє існування?
– Виходить, не знає. – Ганна опустилась на стілець. Вона чесно надіялась, що Василь стане Мар’яні гарним батьком, спочатку наче все так і було, та як тільки-но дівчинка підросла, почала розмовляти, лізти усюди, цікавлячись світом, чоловіка, мов підмінили. Він міг крикнути на неї, поставити в куток і врешті ударити. З роками ставало тільки гірше, але навіть попри це, жінка нічого не робила. Терпіла сама і доньку змушувала.
