Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Мені необхідно поділись усім з Любомиром. – тільки-но Мар'яна подумала, як до квартири вбіг чоловік. 

– Мар’янко, ти вдома. Що в тебе з телефоном? Я не міг до тебе додзвонитись. – почав роздивлятись чи ціла, без ушкоджень. 

– Мабуть, розрядився. – обійняла за шию, вдихаючи рідний запах. Попри нелегкий характер чоловіка, попри сплески гніву почувалась, мов за міцною стіною. – Зі мною все добре. 

– Я Макарові телефонував, він також не бере слухавку. Вже не знав, що думати.

– У нього відбулось незаплановане знайомство з мамою Соломії. Скоро гулятимемо весілля.

– Що ж, радий за нього. Вони зі Соломією гарна пара. – заспокоївся, переконавшись, що дівчина в порядку. – Ти бачилась з батьками?

Мар’яна присіла на диван, відчувши втому. Емоційне потрясіння дало про себе знати. Поряд Любомира розслабилась. Чоловік, мов кіт вмостився поряд, тулячись до теплого тіла. Ідилія тривала недовго. Почувши про причетність Боярського, скочив з м’якого місця. 

– Вихід тут один. Поговорити з ним. Він має знати правду про твоє народження. – Мир припускав, що все це могло бути правдою. Хрещений часто відвідував тутешні села, любов до природи та коней сприяли цьому. Чоловік він був видним, заможним, ззамолоду могло бути різне. – Сама, що думаєш?

– Поки я не готова щось припускати. Мені потрібні докази.

Мар’яна послухалась Любомира, тому наступного ранку вони вдвох стояли перед величним особняком пана Боярського в якому колись проходив благодійний вечір. 

– Дивне відчуття. Багатство. Розкіш. Чоловік, котрий відразу викликав в мене приязнь. Знаєш, про що я подумала в перший вечір нашого з ним знайомства? Шкода, що він не мій тато. Уявляєш? 

– Мар’янко, кохана. Не мордуй себе запитаннями. Не дозволяй думкам гризти тебе. Зараз про все поговорите й будеш знати напевне. Ходімо, він чекає.

Любомир зателефонував вранці хрещеному, аби попередити, що вони з Мар’яною завітають до нього. Чоловік був людиною розумною, з багатим життєвим досвідом. Він нутром відчував, що невдовзі щось має трапитись. Увесь час його переслідувало відчуття, що він щось проґавив в житті. Ніби щось загубив, ніби чогось не вистачало. Голоси минулого почали переслідувати його, тільки-но вперше побачив Мар’яну. Її блакитні великі очі запаморочили свідомість, увійшли в серце, гуляли пам’яттю, зігріваючи старечу душу.

Адам не міг відвести погляду від дівчини, коли вони втрьох сіли за стіл. Увесь час тримала Любомира за руку, потребуючи сильного плеча на яке б могла впевнено спертись. Мир не сторонився, підтримував міццю своїх почуттів.

– Нам не потрібен жоден тест. Ти моя донька. Я відчуваю це. – поклав руку на серце, що билось в унісон з її. – Ось цим відчуваю. – постукав по грудях, стиснувши пальці.

Чоловік підтвердив розповідь Ганни про їхній з нею роман. Розповів і про те, що змушений був зникнути через певні проблеми про, які б волів не розповідати.

– Коли я повернувся, то побачив її з іншим. Вона була вагітною. Якби я тільки підійшов, вияснив усе, а не будував здогадок. Тобі б тобі не довелось зазнати стільки страждань. Пробач, дитинко. Мені соромно за свій вчинок. – Адам накрив своєю долонею руку Мар'яни, що була холодною, як лід. – Я обіцяю спокутувати свою провину, я зроблю все, аби ти була щасливою, аби бачити на твоєму обличчі щиру усмішку. Ти дозволиш мені?

Мар’яна підвела очі з-під чорних густих вій, знаючи відповідь. Серцем відчувала. У неї з’явився батько, якого ніколи не знала, то чи буде правильно відмовитись від нього, не спробувавши навіть возз'єднатись.  

 – Я готова спробувати.

Пан Боярський усміхнувся, заледве, стримуючи сльози, що зібрались в кутиках очей.

– Дякую, доню. Я не підведу.

***

      Любомир голився, коли у ванну кімнату увійшла Мар’яна. Два тижні поспіль ночували одне в одного, не поспішаючи з’їжджатись. Мар’яна цінувала власний простір, і життя окремо. Той що, що квартира орендована, вона в ній єдина господиня, і затишок створювала також під себе. Тепер тут стояли зелені вазони, які регулярно обнюхував Рудий, а подекуди навіть куштував на смак. Тут було тепло і пахло корицею та книжками. Стіну на якій висів її портрет Мар’яна з дозволу власниці перефарбувала у жовтий колір. Вона повертала собі – любов до себе. Впускала в своє серце віру, яку в неї намагались безщадно відібрати.

Дівчина обвела руками чоловічу талію та торкнулась губами сильної спини. Пахнув цитрусовим гелем, який відносив у теплі країни. Любомир заплющив очі, відчуваючи, як шкірою пробіг табун дрібних мурах. 

– Я зроду не була на морі, а так хочеться. 

– То їдьмо. Не пам’ятаю, коли востаннє відпочивав.

– Ти серйозно? – не повірила, що погодився так швидко. – Я хочу. Хочу. – застрибала, мов дитина, якій пообіцяли заборонені розваги.

Любомир відклав в бік бритву й всадив дівчину на тумбу. Його погляд блукав нічною сорочкою, що ледь прикривало спіле тіло. 

– Все, що попросиш, мила. 

– І навіть зірку з неба?

– Навіть її.

– Я не хочу, аби моє минуле спонукало тебе до жалості.

– Припини. Я і жалість, речі не сумісні, мала б це знати. – чоловік розвернув дівчину спиною до себе, ледь контролюючи себе. – Кохаю тебе. – пронеслось чутливим шепотом над вухом. – Кохаю. – вперше зізнався, хоча виривалося зі серця давно.

Мар’яна усміхнулась своєму зображенню в дзеркалі, почуваючись переможницею. 

– Кохаю. – відповіла попри заборону. До біса умовності, то було на початку їхнього знайомства, та з того часу все змінилось. Інколи Любомир міг впадати в мовчанку, зосереджуючись на собі, міг злитись, якщо щось йшло не за його планом. Досі любив наказувати, замість, аби попросити. Але були помітні й позитивні зміни, він став частіше посміхатись, по трохи відкриватись, дозволяючи Мар’яні зазирнути в душу.

– Цей твій рубець, звідки він у тебе? – провела пальцем вздовж горизонтальної білої лінії, що красувалась на животі. Щоразу звертала увагу на шрам, але не наважувалась запитати деталі його появи.