Зцілений тобою - Тетяна Котило
– Кожна людина має право самостійно обирати свій шлях. Я радий, що ти обрала життя у комфортному для себе місті.
– Нумо їсти. – втрутився Любомир, справді неабияк зголоднівши.
Вечеря виявилась смачною та ситною. Наївшись досхочу, чоловіки не помітили, як плавно перейшли до теми роботи та політики. Доки вони жваво обговорювали політичні новини та все, що з нею пов’язано Мар’яна зацікавилась фотографіями, котрі стояли у скляному серванті. На одній з фото вона відразу впізнала Любомира, Альбіну та Дем’яна. Усі троє посміхались, кривляючись на камеру. На іншому фото був зображений сам пан Боярський, вочевидь з батьком Любомира та матір’ю. Навіть на знімку було помітне його захоплення жінкою. Загадковий погляд в її бік, не залишав сумніву у його мовчазній закоханості. Кохав віддано, при цьому не порушуючи чиїх-небудь кордонів. Мар’яна перейшла до наступного фото, відчуваючи, як її розпирає від цікавості. Цей дім однозначно був сповнений загадок та історій, які хотілось будь-що розплутати. На передостанньому знімку знову був зображений пан Боярський, цього разу на коні. І все б нічого, проте Мар’яну насторожило місце позаду нього. То було те саме озеро, в якому вона намагалась втопитись. Їхнє місцеве озеро. Вона взяла до рук фото, аби розгледіти ближче природу.
– Щось не так? – запитав Любомир, помітивши стурбований вигляд коханої.
– Можливо я помиляюсь, але мені здається, що це фото зроблене в моєму селищі, біля того самого озера.
– Нічого дивного, дядько Адам ще з молоду намітив око на ці місця. Одне з них, як тобі відомо, ми викупили. Ти чого?
– Та ні, якесь дивне відчуття. Мабуть, через те що давно не була вдома. Не знаю чи вчиняю правильно, відмовившись цілком від минулого. Від батьків. – останнє сказала дещо невпевнено, адже знала позицію Любомира щодо її рідні.
– Якщо вважаєш за потрібне, то поїдь, провідай їх. Бо, якщо гризтимеш себе, то що залишиться з цього прекрасного личка. – заговорив її словами, торкнувшись лагідно рум’яних щік.
Він змінювався на очах, до чого був колись категоричним, сьогодні міг послабити деякі важливі принципи.
– А знаєш, так і зроблю. Соломія якраз також збиралась провідати маму, поїдемо вдвох.
– Попрошу Макара відвезти вас. – Любомир повернувся за стіл, діставши телефон.
Пан Боярський за той час повернувся з кухні, де готував свій знатний, фірмовий чай.
– Я вам допоможу. – Мар’яна кинулась допомагати чоловіку з тацею на якій стояв срібний заварник.
– Дякую, Марʼянко, та краще дістань он ці чашки. – показав на полицю, що знаходилась ліворуч від тих самих знімків. – Ти не сердься на Альбіну та Дем’яна, біс їх попутав. – зиркнув на фото, яке ще п’ять хвилин тому розглядала дівчина. – Дем’ян виявився слабкодухим, тому й потрапив на гачок цього стерва. Але нічого, тепер обом доведеться посидіти та подумати над скоєним.
Мар’яні лише нещодавно стало відомо, що Альбіна та Дем’ян перебувають за ґратами. Вона не знала, як так трапилось, адже відмовлялась свідчити проти них, не бажаючи ламати чиїсь долі. Проте, тепер зрозуміло, що до їхнього покарання причетний пан Боярський, для якого честь та гідність важливіші за похіть та помсту.
– Любомир казав, що Дем’ян ваш племінник?
– Не за кров’ю. Його всиновила моя сестра, ще коли той був немовлям. – взяв до рук фото на якому була зображена трійця, яку попри все, що накоїли вважав своєю. – Я людина справедлива, і нікому нічого не дарую. Провинився, значить відповідай. Заплутався, прийди й попроси про допомогу. Підлість, брехня – речі які я в своєму житті не допускаю та ніколи не прощаю.
Слухаючи чоловіка, Мар’яна вбачала в ньому риси Любомира. Обидва чоловіки були наділені життєвою мудрістю.
– Ви дуже добрий. Не кожен здатний полюбити не те що чужу дитину, але й свою, рідну.
Пан Боярський розумів про що говорить Мар’яна. Недолюблена рідними батьками, все життя перебувала в пошуку родинного тепла. Їй не вистачало їхньої підтримки та звичайної віри у можливості. Доля звела її з Любомиром не просто так, вони були дані одне одному, аби навчитись чогось важливого, аби перейняти те, чого бракувало самому.
