Пообіцяй забути - Влада Клімова
У католицькому храмі мені неймовірно сподобалось. Ні, я звичайно бувала в Києві на концерті органної музики у нашому величному музеї-костелі святого Миколая. А ще коли їздила з батьками по туристичній путівці до Варшави. Ми тоді навіть випадково потрапили на вінчання в один з дивовижних костелів під скляним куполом... Але ж якось ніколи не думала, що сама стану католичкою і це тепер буде моя церква. І священник мені теж сподобався. Такий милий сивий дідусь в гарній рясі. Він прийняв нас дуже люб’язно, розповів про обряди прийняття католицької віри, а також про майбутнє вінчання і ми пішли додому.
– Златочко, чого ти сьогодні така сумна? – не відставав від мене Богдан, а я сама не знала: чому? Накотилось якось все відразу! Це «перехрещення», вінчання, спогади про Вероніку, яка не зможе бути присутньою ні на одній з наших церемоній. Мої батьки будуть дуже далеко в момент, коли їх єдина донька обвінчається зі своїм коханим та ще й не в Київському храмі, а за океаном! І маленький Мірчик порадував сьогодні всіх, окрім мене. Чому він сказав: тато, а не мама? Ого! Це вже егоїзм, Златко! Продовжуй нагнітати, а ще краще – поплач. Ти ж раніше це дуже любила робити.
– Все нормально, Богдане. Трішки стомлена, тільки і всього, – намагалась я відповідати рівно, але коли він почув оте «Богдане», Шеремета наче струмом ударило.
– Оце вже щось зовсім новеньке. Так ти мене ще зроду не називала. А де ж «коханий», «вогник», «сонечко»? Я не жаліюсь, просто бачу, що з тобою діються дивні речі. А я не в змозі ні зрозуміти, ні допомогти, – заглядав мені в очі він своїм чарівним поглядом і я не витримала.
– Будь ласка, можна я поплачу? Просто так, бо дуже хочеться, – випалила я.
– Ну, ти ще запитай у мене: чи можна дихати, рідненька! Ти в праві робити все, що забажаєш. Коли я забороняв тобі хоч щось? Ну, хіба що не можна мене кидати й не кохати, а все інше – як побажаєш. Просто я хочу допомогти, бо ти мені завжди допомагаєш. От тільки не знаю: чим і як, – пестив він мої плечі та здавався зовсім розгубленим.
– Добре, я передумала. Пішли побажаємо Мірчику спокійної ночі та будемо лягати спати. Завтра буде новий день, та сподіваюсь, все зміниться на краще, – взяла я коханого за руку і ми пішли на територію свекрухи. Вона вже виконала всі гігієнічні дійства з малечею та вкладала його в ліжечко. Мірчик побачив нас і миттю підвівся та з посмішкою на гарненькому татовому личку чітко і ясно вимовив:
– Мама! – а потім простягнув до мене рученята й сльози самі ринули з моїх очей. Тільки тепер не через тугу, а від щастя. Я підхопила своє тепленьке диво і пригорнула та не могла натішитись сином:
– Ти ж наш говіркий хлопчик! Тепер кожного дня будеш радувати нас новими словами?
А мої дорослі Шеремети тільки змовницьки переглядались між собою та здавалось були страшенно раді, що мене відпустило. Це потім я дізнаюсь, що свекруха весь вечір, поки ми ходили у храм, молила малого сказати «мама» й він здався. Взагалі, я здогадуюсь, що в тій маленькій голівці розуму не менше, ніж у його татка. Та для цього ще треба рости й навчатись. Але наразі я була дуже щаслива! Ми побажали пані Орисі добрих снів та й пішли до своєї спальні.
– Скажи, що тобі вже не сумно. Ну, будь ласка, – пригортався до мене Богдан, а я чомусь дуже сподівалась, що він забуде про обіцянку робити сьогодні Веронічку...
Та я помилилась! Бо якщо вже Богдан Шеремет забрав щось у свою неймовірно цілеспрямовану голову, то вибити звідти його плани не зможе ніяке чудо світу.
– Скажи, коханий, а фраза про те, що в мене голова болить не спрацює? – посміхалась я.
– А вона в тебе болить? – на диво турботливо спитав він, але я не змогла перед ним лукавити.
– Звичайно, ні! Зі мною все в порядку, сонечко-вогнику-котику... Так краще? – вирішила бути нормальною я і не гнівити Бога своїми неіснуючими напастями, бо на сьогоднішній день всі вони були надумані й легко переборні.
– Значно краще! – наблизився до моїх губ чоловік та намагався звабливо доторкнутись, але спеціально зволікав і збурював мій наростаючий апетит. – Як же я тебе хочу, чародійко моя...
Він взяв мою руку й поклав на те неймовірне диво, від якого з першого разу я просто втратила розум. А сам тихенько доторкнувся до моїх вуст і відпустив. Нахилився нижче і доторкнувся до грудей, а потім повернувся до губ і знову зволікав. Далі провів пальцями по моєму вже збудженому животу і теж зупинився...
– Коханий, я вже згодна на все на світі, – затремтіла я.
– Але ж мама ще не спить, – шаленів поглядом він і хитро посміхався, розуміючи, що скоро просто не зможе мене зупинити. Та свекруха вже чула з нашої половини такі «пісні», що здивувати її буде важко. Тоді я взяла його долоню і поклала на гарячу й вологу, пульсуючу поверхню нижче живота.
– З іншого боку ми вже пообіцяли бабуні онучку! – пестив мій ніжний коханець там, де я попросила і я почувала себе вже розпаленою тигрицею.
– Ще... Богданчику, божевільно солодко, – задихалась я, коли він настирливо цілував мої груди й мені було наразі байдуже, що почує свекруха і який у мене день циклу. – А можна тепер я?
З силою перевернула я коханого на спину й забралась нагору та загнала його жадане диво в себе по самі вінця. Господи! Як же мені було зараз добре... Я мліла й нестерпно стогнала та розливалась гарячою вологою, а мій хижак був покірним і блаженним. Він милувався шалено збудженою жінкою та відчував, що зараз станеться те, про що так мріяв. Коханий влив в мене все, що мабуть спеціально збирав у собі кілька днів. Я приречено впала на живіт і, тихенько посміхаючись, промовила:
– Ловись, Веронічко, велика й маленька... Тепер ти щасливий, все як хотів?
Богдан лежав поряд знесилений і піднесений, але відповів так:
– Я хотів і хочу з тобою всього на світі, кожен день і час, все довге й щасливе життя та невтомно дякуватиму Богу за небесний дар на ім’я: моя божевільно кохана дружина Златочка...
– Містере Шеремет не підлещуйтесь. Бо коли я слухаю як промовляє до мене твоя душа, мені стає навіть страшно. Залишилось трішки почекати. А коли отець Захарій призначив нам дату вінчання? – уточнила я, бо від своїх дурних переживань в храмі зовсім не слухала його.
– Двадцятого числа, хіба ти не чула? А ще нам післязавтра треба зробити з тебе католичку, – пестив він долонею мою спину і це було, як завжди, дуже приємно.
– Добре, робіть зі мною все що захочете, мій солодкий повелителю. Я ж не пручаюсь, бо кохаю Вас більше за життя! – відповіла я й блаженно заснула.
Прокинулась серед ночі й хотіла піти вимитись, але мій повелитель не дозволив. Він ще кілька разів закріпив своє ніжне й шалене зваблення власної дружини та тільки тепер був упевнений, що виконав обіцянку, дану звечора своїй мамі.
– Вітаю, незнайомко! Як почуваються мої дівчатка? – промовив вранці мій хижак і знову взявся б за своє, але тут я весело втекла від нього в душ. А коли вийшла звідти, свекруха вже чаклувала на кухні й готувала нам сніданок. Богдан ходив з бритвою в руках і всі були якісь загадкові та піднесені.
– Мамо, ми тобі не дуже заважали спати? – перло щастя з мого нестримного коханого.
– Та наче все, як завжди, – пирскала сміхом свекруха. – Побачимо через кілька тижнів, правда доню?
– З цього приводу звертайтесь ось до цього ненормального чоловіка, – намагалась бути серйозною я, але не витримала й весело розсміялась, а Шеремети дружно підтримали мене. Дійсно, ранок видався набагато кращим минулого вечора. – Мамо, а маленький підлабузник ще спить?
– Чого це він підлабузник? – захищала внука свекруха.
– Ну тому, що вчора ви всі відчували мої нерви та намагались підлещуватись. Я ж бачила! А манюній Шеремет більше за всіх. «Мамо!» та ще так лагідно, наче дорослий.
– А він і є дорослий! Це Веронічка ще маленька, а Мірчик уже дорослий, – допивав каву Богдан і його просто розпирала гордість.
– Господи! Дай цим людям трохи розуму, – зітхнула я та за обидві щоки наминала смачнючі свекрушини канапки. – Дякую, мамо! На обід нас не чекайте. Ми з Богданчиком поїдемо на примірку до кравця, а потім ще дещо треба купити, – поцілувала я свекруху в щоку та й пішла робити зачіску.
– Ну, ти синку, орел! Мабуть усі сусіди чули, як ви вночі робили Веронічку. Чого вона в тебе так стогне, наче ти з неї шкіру живцем здираєш? – відверто спитала мати у сина.
– Мамо! Я куплю тобі снодійного. Спати вночі треба, а не слухати пісні про кохання, – тепер поцілував матір в лоб Богдан Шеремет та пританцьовуючи пішов на вихід. Він вивів з гаража нашого коника й скоро, в дружньому пеклі тисяч авто, ми помчали в бік Нью-Йорка. Дивно, але сьогодні мені зовсім не хотілось плакати, і ніякі інші проблеми вчорашнього дня не хвилювали задоволену і впевнену в собі та щисливому майбутньому жінку.
Через кілька днів я таки стала істинною католичкою і ми з Богданом забрали у гарного кравця: він новенького костюма, а я вишукану сукню з накидкою в тон, щоб вінчатися, як найкрасивіша пара на землі.
