Пообіцяй забути - Влада Клімова
Давно на стоянці під Гулівером не було стільки спецтехніки. Зморені трудовим днем водії з сусідніх будинків, що звикли користуватись тут автомісцем, здалеку зупинялись і матюкаючись, залишали машини вздовж дороги та йшли відпочивати. А цікаві перехожі фоткали все на телефони, бо вдома ж був лише телевізор, а тут хоч щось новеньке. І поки не знаєш: що саме – воно страшенно збуджує!
Люди, от чого ви такі цинічні? Повірте: нічого хорошого там не сталось! Не прибувають поліцейські з медиками на весілля та ювілеї, ну хіба що на свої власні. А тут добрій молодій дівчині якісь тварюки укоротили віку. Звичайно, ніхто не перечить словам: від долі не втечеш. Але ця нещасна вижила з батьком-п’яницею, працюючи на жадібних власників нічного клубу, знайшла в собі сили від них піти, а коли почала працювати в цивілізованій іноземній фірмі... її життя забрали. І це абсолютно несправедливо!
– ...Ой, дивись! Когось несуть. Знімай швидше, – почулося з натовпу і серйозний дядько в шкіряній куртці, з папкою в руці, крикнув:
– Чого тут досі немає стрічки? Розженіть цей натовп, бо працювати ж просто неможливо! Алло? Я на пригоді в Гулівері. Буду не скоро...
Це, мабуть, дружина слідчого спецвідділу з розслідування вбивств намагалась дізнатись: коли її чоловіка чекати на вечерю, але зрозумівши, що як завжди не дочекається – усамітнено сіла до столу.
А тіло бідолашної Вероніки Матвієнко вже погрузили у спецавто та відправили для роботи над ним у морзі. Хоча з попереднього огляду судмедексперт вже й так констатував смерть від удушення руками. Нікусю просто задавили, як маленьке невинне курча лише за те, що коли до офісу вдерлись бандити, вона була там зовсім одна. У безмозких бугаїв був прямий наказ: побачити суми на рахунках Богдана Шеремета, та коли дівчина відмовилась давати паролі – її банально придушили. Мабуть, на інше часу не було! Ці дебіли навіть жорсткі диски не вилучили, а лише потрощили техніку. Скоріше за все той, хто давав їм завдання, розраховував на присутність в офісі самого Шеремета, та його слабкість через молоду сім’ю.
Але Богдан після обіду поїхав за місто, на склад, де завжди купував памперси й дитяче харчування. Адже не дивлячись на високі доходи, він завжди був відмінним фінансистом та мав непорушне правило: «Хороше, але дешевше!» І це працювало. Звичайнісінький збіг обставин врятував сьогодні молодого таточка не тільки від побиття чи захоплення, а також від кримінальної відповідальності за смерть співробітниці. Будь-який, хоч трохи обізнаний експерт, виявить велику різницю між часом смерті та фактичним перебуванням Шеремета в офісі. Не дивлячись на це – підозру орендарю офісу, заочно, вже пред’явили.
Коли слідчий спустився до операторської, де слідкували за відеотрансляціями всіх камер Гулівера, щоб відтворити хід подій – хлопці намагались допомогти. Однак виявилось, що кілька необхідних камер саме на тридцятому поверсі, дивним чином вийшли з ладу, а простіше сказати: були тимчасово чимось накриті. Тобто до кримінальної пригоди готувались й негайно дізнатись правду було неможливо. Зморені від страхіть, на які надивились співробітники вбивчого відділу за тяжкий робочий день, вірніше добу – роз’їхались по домівках відпочивати.
А в номері одного не дуже шикарного київського готелю відбувалось наступне. Старіюча та одинока бізнес-вумен Лариса Тарнавська вловила момент, вибралась з ліжка свого коханця й помчала в душ. Незадоволена фізично та десь глибоко в своїй чорній душі розуміючи, що вона тварюка, жіночка докладно змивала з себе слину й не дуже приємні пахощі старого діда. Щоб викинути назовні негативні емоції – вона буркотіла щось з нецензурної лексики, що характеризувало «леді» не з кращого боку. А матюкалась дама не лише через чоловічу слабкість свого наставника, а ще через те, що він вимагав негайно включитись в процес розорення успішного бізнесмена президентської лінії Inwey – Богдана Шеремета. Дідок був ображений непокорою норовливого підприємця, але ж для Тарнавської падіння мережі Шеремета автоматично означало «смерть» її й без того не дуже процвітаючого бізнесу. Так вже був влаштований мережевий маркетинг. Та дід про це й чути не хотів.
Поки його «красуня» милась – Маркіян Дем’янович отримав телефонний дзвінок:
– Ну, пеньки, ви все зробили? Де він? Що сказав? Що?! – скрикнув дід і зіскочив з ліжка, оголюючи своє обвисле хазяйство. – Тобто, придушили? Кого? Шеремета? Ну, дебіли...
Далі пішла така відбірна страшна лайка, на відображення якої кирилиця просто не здатна. Поміж нецензурщини керівник «операції» почав видавати дуже передбачувані накази: з’їздити на квартиру до Шеремета, до його дружини на Прорізну і навіть до вбитої дівчини заодно. Правда, що вони там хотіли знайти – залишалось загадкою. Ну хіба дитячий та жіночий одяг, а ще використані памперси, від яких я не встигла здихатись, коли кинулась навтьоки, рятуючись з Мірчиком та Богданом.
Мені було страшенно жаль Вероніку і я плакала в комбінезончик сина, а він відчував мій настрій й тільки тихенько хлипав, бо в ротику тримав пустушку. Інколи він випльовував її, але та була на ремінці і я знову вкладала назад, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Ми вже вийшли з тролейбуса й попрямували в метро, а звідти нічним поїздом повинні були добратись до Львова. Залишати в країні стареньку маму, навіть під страхом нашої смерті, Шеремет не міг. Звідти Богдан збирався виїхати на авто до Польщі, а вже потім літаком до Штатів. Таку схему змалював мені мій неймовірний чоловік. Звичайно нас могли зупинити й затримати де завгодно, тільки за що? Хіба за невинуватість, адже саме невинні першими потрапляють під підозру.
Слава Богу, я ще ніколи не бувала в подібній ситуації та, не дивлячись на горе й страх, знову і знову захоплено думала про свого коханого, який навіть тепер був просто неперевершеним. Здавалось Богдан перетворився на робота й кожної миті підбирав та аналізував у голові варіанти порятунку. Може їх навчають цьому, чи він таким народився, але наразі мій хижак був справжнім і, заради власної зграї, йшов до кінця.
До Львова ми дістались без перешкод. І саме за таких обставин я познайомилась зі своєю свекрухою, наживо. На фоні моєї цілеспрямованої та гарячої матусі – це було просто біблійне створіння. Ні, не тому що старша, а тому що схожа на янгола. Худенька, сива, трішки згорблена – вона зустріла нас такою приємною посмішкою на обличчі, яку навіть горе втрати свого єдиного супутника життя не затьмарило. Перше, що прийшло мені в голову в такій моторошній ситуації – це бажання в її віці виглядати так само. Вона щиро обійняла дорослих і простягнула рученята до Мірчика. Я боялась віддавати його з рук, але Богдан кивнув і я скорилась. А жінка притулила внука до себе обома руками, закрила очі та прошепотіла:
– Привіт, Мирославчику, от ми й зустрілись...
Від цієї сцени у нас з Богданом одночасно в горлі застряг не ком, а якась гігантська куля! Побачивши таке диво, забудеш і про згаю баньдюків, що ганяються слідом і про їх ненажерливого наставника. Та скоро рішучий син опанував себе й чітко змалював мамі подальшу картину нашого життя, а вона навіть не чинила опору. Здавалось після того, як жінка доторкнулась до продовження свого чоловіка на цій землі, їй взагалі було байдуже до всього світу.
Підсвідомо я порівнювала, як по-різному дві бабці мого Мірчика раділи онукові. Звичайно, моя матуся теж приперлась з іншого континенту подивитись на наше диво та шаліла від його появи, але це обожнювання мого синочка дуже надихало. Ще важко було не помітити, як сильно мама і Богдан схожі рисами обличчя. Та головне я вже зрозуміла: від кого в ньому така блаженна щирість й душевна самовіддача. Бо саме такі риси я відчула в своєму керівникові з перших днів та відразу прикипіла до нього всім єством. Це дійсно рідкісна магія душі, розповісти про яку не вдасться. Можу лише сказати, що той хто мене зрозумів, теж щаслива людина.
– Сидіть тут тихенько й відпочивайте! – наказав жінкам ватажок.
– Ми підемо з тобою, – рішуче встала я і пані Орися чомусь гордо подивилась на свого сина.
– Златочко, я тут дома, як ніде! Мені нічогісінько не загрожує. А вам треба хоч трішки відпочити. Зараз я принесу чим погодувати Мірчика, а потім знайду авто. Тільки так! І не пручайся більше, просто слухайся, – почула я, а свекруха мовчки опустила очі додолу й тихо посміхалась. Вона ж уже знала: що я собою представляю, але бачила, як її син уміє мною керувати. А я нічого смішного в цьому не бачила, просто намагалась бути вихованою...
– Добре, ми почекаємо, але я буду телефонувати, – насупилась я і він пішов.
– Не бійся, доню. Богдан тут, наче нишпорка, кожен камінець у місті знає. А коли в тебе зникло молоко? Хоча не відповідай! З вашим життям це не дивно. Горе з тими хапугами. І чого їх ще так багато? Ну якщо людина вміє заробляти, чому тут заздрити? Хіба не краще навчатись та наслідувати її? – філософствувала свекруха, та я її не слухала й сиділа через переживання за Богдана, наче на гвіздках.
Дійсно, через кілька хвилин Богдан приніс нашу суміш для годування і ми зайнялись суто жіночими справами, а Шеремет знову зник та потім з’явився не на Porsche, а на звичайнісінькому Фольксвагені, якого залишить в Польщі. Та й бабуня-Орися не гаяла часу дарма і вже зателефонувала своїй молодшій сестрі, що жила десь на шляху нашого слідування до кордону. Вона зараз була дуже схожа на сина та віддавала чіткі накази про термос з поживним козячим молочком, який неодмінно повинен чекати нас через годину й не більше...
Вірите, я спостерігала за довколишнім екстримом і була від цих людей просто в захваті! Ось тепер я розуміла: чому мій Богдан такий та тихенько молилась Богу, що зустріла його на своєму шляху. Вибачте мої рідненькі кияни, але ці люди зовсім інші. Може вони не такі поважні та всебічно обізнані й часто не мають можливості перекласти на завтра те, чого не хочеться робити сьогодні, але точно особливі. Вдома вважали, що я непогана, та порівнюючи себе з ними – залишається сподіватись, що колись я хоч трішки дотягнусь до їх рівня.
Молочко добра родичка нам підготувала й кордон з Польщею ми перетнули без зайвих пригод. Можливо в Києві правоохоронці Шереметів уже й шукали, але ж на такій швидкості, з якою рятував «свою зграю мій хижак» – спрацювати не змоги. Залишалось встигнути за літак з Жешува до Нью-Йорка й тільки на борту дозволити собі перевести дихання, хоч поклавши руку на серце, ми поняття не мали: за що доля зробила з нас втікачів?
