Пообіцяй забути - Влада Клімова

Раптом веселий Шеремет невідкладно комусь зателефонував:
– Мамо, як ви там? Все добре? Що сказав? Ти впевнена? Кохана, Мірчик розмовляє! – скрикнув Богдан і я лише встигла проковтнути повітря, що застрягло у горлі... – Златочко, він сказав «кей»!
– Тобто перше слово наш син сказав англійською. Я страшне яка рада! – зараз я мабуть була дуже схожа на свою матінку. Саме так виглядала вона тоді, коли була чимось вкрай незадоволена.
– Кохана моя, наш синочок заговорив! – точно забув тепер про всі наші попередні плани Богдан.
– Та може то він чхнув чи сьорбнув? – ненавмисно поставила я під сумнів доповідь свекрухи і тут почула гучний зв’язок:
– Ні, доню. Він зранку чітко і ясно повторює саме так: «Кей, кей, кей...» Адже він часто чує це від Богдана. От і запам’ятав найбільше.
– Мамо, а в нього нічого не болить? – схаменулась я.
– Та яке там! Він бадьорий і тупцяє вздовж колиски, наче марширує та весь час сам вихваляє себе отим «добре».

Дівчина, що виросла в Києві під безперервні мамини уроки англійської, добре знала переклад слова «о’кей» та повинна була страшенно зрадіти першому слову сина, але чому він не сказав щось українською? Хіба мало нам цієї англійської тут, чи в Катарі, чи де інде? Чому дитина українців перше слово вимовила англійською? Я не розуміла!
– Синку, а чого ти хотів? Чи просто так телефонуєш? – нагадала пані Орися.
– Ні, мамо, не просто. У нас сьогодні одні радісні події. Телефонуй пастору Захарію та домовляйся про нашу зустріч. Златочка згодилась обвінчатися зі мною!
– ...Богдане! А хіба воно горить? – тепер невдоволено засовалась на місці я й відчувала, що Шеремети перевершили самі себе, а я зовсім втратила вплив на хід подій.
– Не горить, а просто палає... – заспівав мені Богдан, – і його жовто-зелені очі хижака випромінювали жагу до майбутніх звершень.