Пообіцяй забути - Влада Клімова
Якби хто тільки знав: скільки у нас з Богданом було планів на життя в Києві! Коли в Штатах дурнувата Леслі спалила його квартиру, а тато помер і він привіз маму назад до Львова, все йшло до купівлі нашого власного житла в столиці.
– Богданчику, а навіщо шукати? Хіба в цьому комплексі не знайдеться квартири на продаж? Думаю, що можна знайти, – все частіше чіплялась до коханого я, саме про житло на Лумумби. – Адже це наша місцинка... Тут ми з першого дня були такі щасливі.
– Днів і ночей... – виправляв мене, сяючи очима Богдан, та згадував як вперше я увійшла в орендовану для нього квартиру й потрапила в довгоочікувані обійми. А потім він зрозумів, що я чекала в цьому світі лише його і ні з ким до нього не була... Згадував, як навчав мене кохатись і сам перетворювався тоді на шалене хлопчисько. Це заводило його, здається, й досі!
Завдяки бізнесу у нас була величезна кількість знайомих, але ж найрідніші знаходились не поряд і тільки Вероніка стала нам наче рідня та готувалась бути хрещеною для нашого синочка. А потім, одного звичайнісінького дня, прийшла страшна біда й відібрала у Ніки життя, а з нас зробила вигнанців.
– Як добре, що ти коханий, не рубав всі кінці відразу та залишив у Штатах хоч якусь нерухомість, – тепер часто говорила я Богдану. Адже цей будиночок у передмісті Нью-Йорка був для нас на сьогодні справжньою знахідкою.
– Знаєш, я думав мама тут сумуватиме за татом, бо все нагадує про нього. А вона від Мірчика в такому захваті, що почувається набагато краще ніж у Львові, – ділився спостереженнями за старенькою Богдан. Дійсно, коли ми збирались вечеряти на терасі всі разом, пані Орися за молитвою згадувала чоловіка й виглядала спокійною та врівноваженою. Її життя наповнив щасливими турботами онук і горда жінка бачила тепер саме в ньому сенс свого життя, а малого завжди називала як колись свого коханого, ніжно й лагідно – Мирославчиком.
У всьому цьому хаосі мій працелюбний бізнесмен зорієнтувався миттєво та вийшов у свій нью-йоркський офіс, наче нікуди й не виїжджав. Робота закипіла, як колись у Києві, адже Богдан Шеремет скрізь привносив собою вогник та настирливість. Це давало людям натхнення й хороші результати продаж. А найвагомішим було те, що тут на тяжку працю й самовіддачу ні в кого не треба просити дозволу та чекати наступного «кришевателя». Достатньо просто платити легальні податки на благо держави.
– Златочко-доню, а що це робиться? Чого ви ні з того ні з цього знову рвонули до тієї Америки? – кожного разу діставала мене мама, коли телефонувала після переїзду. Та відповідала я десь так:
– Треба було, мамо. Бізнес у Штатах почав «просідати» й Богдан вирішив, що так буде ліпше. А я, ти ж знаєш, піду за ним в будь-яку прірву. А скажи мені, рідненька, ви часом з татом в Київ у відпустку не збираєтесь?
– Та яка відпустка? У твого тата окрім свердловин ще й навчальний процес прорізався. Навчає місцевих спеціалістів. Тому «ні», а що таке? – порадувала мене відповіддю мама.
– Ні-ні! Все нормально. Працюйте! І ми теж попрацюємо. А там Мірчик почне ходити, всім стане ще веселіше, от тоді й зустрінемось, – зрозуміла я, що батькам нічого не загрожує, принаймні в Катарі. Бо так далеко той Маркіян навряд чи поїде мститися, та й за що питається? Вони ж не працівники Inwey.
– А що внучок ще не ходить? Дивно! Ти намагалась у пів року випасти з ліжечка й сховатися від мене, – відкривала секрети мого «важкого» дитинства мама.
– Мамо, але ж йому ще тільки п'ятий місяць, та й потім бабуся за ним так стежить, що подібні номери малому точно не світять, – проговорилась я.
– Тобто? Ви ще й Орисю туди за собою поволокли? – чіпкість у нас з мамою була родовою рисою!
– Ну, так. А хто ж за Мірчиком буде приглядати, доки ми працюємо? – відбивалась, як могла, я.
– О! Тобто мій зять сам по-людськи не живе й тобі не дає... Як же це можна жінку кидати на роботу майже відразу після пологів? Я ось батькові скажу, – розійшлась матуся.
– Скажи-скажи, коли побачиш. Вибач, я так розумію, що бачитесь ви не часто. А я хочу бачити Богдана весь час і тому пішла до нього в офіс допомагати. Чого мені в чотирьох стінах сидіти? Ти он аж куди забралась у своїх мандрах. А я – це ж ти!
З цим твердженням мама не змогла боротись і відчепилась, дізнавшись майже все про нашу бутність. «Майже все» і це було добре.
Інколи ночами я плакала за Веронікою й навіть хотіла, через знайомих, організувати нормальне поховання. Але Богдан, з інтересів безпеки, заборонив мені ідентифікуватися в мережі. Хто знає: як далеко пішли можливості того київського «рішали»? Тому сказав сидіти й не рипатись. А коли все з’ясується – ми знайдемо могилку Вероніки і тоді перепоховаємо за всіма людськими традиціями. Та поки що треба терпіти.
– Завтра прийдуть охоронці та буде встановлено відеонагляд за територією, – обіймаючи мене, сказав Богдан. – Я знайшов надійних професіоналів, абсолютно не пов’язаних з Европою. Думаю, мамі й Мірчику не завадить знаходитись у безпеці, поки ми працюємо в офісі.
– Спочатку ми перестали жити у власному просторі, а тепер ще й під цілодобовим пильним наглядом будемо? – тяжко зітхнула я.
– Але ж ти обрала життя зі мною! Якщо хотіла тиші та спокою, чого ж не поїхала кудись в центральну Україну до корівок? Хіба не ти обирала професію дипломата? Кохана, вони на місці зроду не сидять, – обціловував моє незадоволене личко Богдан.
– Так отож! Від долі не втекти. Не використала свій диплом – так зустріла тебе. Господи, яка я щаслива, що зустріла тебе! Якби все знати й починати спочатку – нічого б міняти не схотіла... Хіба що життя Вероніки назад попрохала б, – знову рюмсала я й Богдан зітхнув:
– Якщо не припиниш – поведу до лікаря! Златочко, треба жити далі. Ми зможемо, – ставав все настирливішим мій коханий, бо знав, що це мені завжди допомагає. Ми трішки порадували одне одного і вклалися спати.
А київські співробітники, що раптово залишились без «голови», без офісу й по-суті без продукції, спочатку нічогісінько не розуміли. Тільки коли їх почали тягати на допити в правоохоронні органи – поволі в’їхали в ситуацію та тепер замовляли товари Inwey невеличкими партіями то з Одеси, то зі Львова.
Якось нам зателефонував колишній завскладу Захар Абрамович. Він був людиною досвідченою, як сам казав «стріляним вороном» і тому розповів набагато більше, ніж ми сподівались.
– Вітаю, квіточко наша! Як ви там поживаєте? Як нащадок? – намагався бути радісним щирий чоловік. Богдан забрав у мене телефон:
– Радий чути Вас, Абрамовичу! Дякуємо, живі. А у Вас як?
– Привіт, босе! Все нормально, пане Богдане, не переживайте. Ходимо до слідчих, відповідаємо на одні й ті ж питання по сто разів, але ж дівчинку цим не повернеш. А Ваша підопічна, щоб вона здохла, викопала глибоку яму тому, хто її з приміського базару в люди вивів...
– Це Ви про кого зараз? – на всякий випадок перепитав Богдан.
– Про ту лярву, Тарнавську. Це вони з Маркіяном вас підставили, та дівчинку ні за що на той світ відправили. Тільки за відданість. Горіти їм обом в пеклі! – не вдавав зараз з себе ввічливого завскладу.
– Ясно, Абрамовичу. Ну людину ж гроші не покращують, а от погіршують, це буває. І як довго вас ще тягатимуть? Працювати інколи хоч дають? Адже по звітах – майже голяк.
– Пане Богдане, а де ж воно візьметься? Мій склад опечатали, а ті краплини, що люди замовляють – то ніщо. Але Ви зробили все правильно. Хто розумніший – той зла на Вас не тримає. Я всім так і говорю: хіба з мертвого шефа було б більше користі? Та ще й дитинка крихітна могла постраждати! Я вже мовчу про Вашу квітку-Златочку. Дай їй Бог здоров'я!
– Дякую-дякую, Абрамовичу! Ви тримайтесь. Мені чомусь здається, що скоро все зміниться. До зустрічі! – відключив зв'язок Богдан і здавалось знав дещо більше, ніж казав мені.
А воно так і вийшло. Зовсім через маленький проміжок часу влада в Україні кардинально змінилась і пішло багато розслідувань та затримань. Не встиг зникнути у невідомому напрямку й сам «рішала» Маркіян Дем'янович. Мабуть він думав, що непереможний і тому не поспішав. А от служба безпеки була швидкою й після кількох співбесід взяла гордого київського «пана» під варту, а за ним ще цілу когорту, включаючи й Ларису Тарнавську.
З Богдана Шеремета скоро зняли всі підозри щодо причетності до фальсифікацій та вбивства Вероніки Матвієнко, а ще сповістили через місцевий Інтерпол, що він може безперешкодно повернутись до України та продовжити свій бізнес. Але наразі Шеремет збирати речі чомусь не поспішав. І це було не боягузтво, а скоріше небажання весь час очікувати удару в спину. Тому на всі мої прохання про повернення «додому» він говорив, що «дома по-американськи» це теж непогано. Видно дуже сильно зачепили його за живе всі ті чвари й невдячність людей, яким він допоміг стати на ноги на Батьківщині.
– Златочко-доню, дивись сюди! Мирославчик сам голівку тримає, – веселилась бабуня Орися.
– Мамо, але ж страшно... – вчепилась я в малого, та свекруха розсміялась і додала:
– Ти гарна матуся, але не переймайся. Він це робить уже кілька днів. Я спочатку сама жахалась. Але ж це відбулося! Ось яке воно в нас уже доросле.
В цей час Мірчик сам підвівся в ліжечку і, чіпляючись рученятами за поручень, почав тупцяти по периметру.
– Мамо! Так він ще й ходить? Що ж Ви не сказали? – сіла я від несподіванки на стільчик.
– Ну, «ходить» це голосно сказано, але коли тримається, то якийсь час стоїть, – доповідала пані Орися про успіхи у вихованні онука.
– Боже! Богдан буде в захваті! – зраділа я.
– Це ж від чого він буде в захваті? – тихенько зайшов до кімнати мій красунчик-бос.
– А ти сам не бачиш? Мірчику, покажи таткові, – попросила я й поманила його улюбленою іграшкою біля ліжечка. Воно покірно встало і знову міцно вчепилося в опору. А ще смішно закопилило губку й подивилось саме на Богдана таким проникливим чарівним поглядом, наче запитувало: "Тепер бачиш, татку, який я молодець?" В мене аж дихання перехопило...
– Синку! Та ти в нас зовсім вже дорослий? Поки ми тут з мамою працюємо, а ти виріс! – підхопив Богдан малечу на руки й підняв високо над своєю щасливою головою. Потім довго цілував його в животик, а синочок заливався гучним співочим сміхом. Ми з пані Орисею не стримали слізок, бо це мабуть і було саме воно: справжнє сімейне щастя!
