Пообіцяй забути - Влада Клімова
Навкруги палала київська золота осінь. Не знаю: кому як, а мені ця пора року здавалась найкрасивішою. Все місто перетворювалось на жовто-оранжево-червоні острівки. Кожне дерево виглядало якось по-своєму й намагалось продемонструвати світу, що не дарма квітнуло навесні та все літо набиралось сонця. В повітрі з’являвся неповторний аромат підсушеної трави, осінніх квітів та терпкуватого смаку, який не сплутаєш ні з чим іншим. Так пахне осінь лише в моєму рідному Києві!
Тепер я часто прогулювалась з Мірчиком у сквері, то в супроводі Вероніки, а то й Богдана. Після народження синочка мій колишній бос став таким щасливим таточком, що майже забув: з якими амбітними планами приїхав до столиці та наймав мене в помічниці. З його запалом Шеремет мав би тут гори звернути, але закохався у звичайну столичну дівчину й тепер ми були найщасливішими. Та висоти, про які говорилось на київській Екстраваганзі, він брати не хотів, бо головну вершину вже й так підкорив! Ця чарівна «вершина» прилаштувалась у красивому вбранні та дивилась з візочка на світ цікавими зеленими оченятами і від неї прогресивний бізнесмен Богдан Шеремет танув і п’янів, забувши про все інше на землі.
– А скажіть, мій чарівний босе, що це у Вас так багато пропущених дзвінків? – інколи жартувала я, а він підіймав мене в руках та зізнавався:
– Кохана, працювати це так нудно! А з вами я наче рибка, що плаває у воді!
– А як же престиж, прибутки, продажі? Деякі індивідууми тебе точно не зрозуміють, – якраз і натякала я на те, що він сам намагався від мене приховати. А саме: призупинку презентацій та відсутність лекцій і форумів для розповсюджувачів нижчих ланок. Прибутки від цього дійсно падали, а деякі загребущі дистриб’ютори були вкрай незадоволені такою поведінкою свого боса.
Якось Богдана навіть «викликав на килим» отой дідок, що давав йому добро на роботу в столиці.
– Містере Шеремет, мені доповідають, що Ви стали приділяти менше уваги нашому бізнесу.
– Нашому? Маркіяне Дем’яновичу, я щось не пам’ятаю, щоб Ви підписували з корпорацією контракт? Чи це Ви маєте на увазі нашу особисту домовленість? – вільно натякнув Шеремет на відкрите здирництво, не підкріплене нічим, окрім нахабства.
– Саме на це я й натякаю. Адже не бачу від Вас ніякої користі з того часу, як поповнилась Ваша сім'я. Великі витрати – я розумію. Але ж і слова треба дотримуватись, – не відставала жадібна падлюка.
– Добре, я надішлю Вам поповнення рахунку. Якщо це все – мене чекають.
Ось такий неприємний діалог відбувся напередодні подій, про які ми ще довго будемо шкодувати. Але ні про цю розмову, ні про майбутні події я тоді не здогадувалась.
– Златочко, я хочу з тобою порадитись відносно Вероніки, – сказав за вечерею Богдан.
– Господи, вона знову у щось вляпалась? – сіла я.
– Та ні! Просто думаю взяти її на твоє місце. Що скажеш? – нарізав салат мій хазяйновитий чоловік, а я розсміялась:
– Це такий жарт, коханий? Ні, я не страждаю на манію величі, але ж вона не знає ні мов, ні комп’ютера, а тим більше азів керівництва офісом.
– Зате вона віддана нам й доволі чутлива на випадок зрад та підстав. Цьому її в клубі навчили краще, ніж у будь-якому коледжі світу.
– Тут ти абсолютно правий. Нікому з нас і не снилось так шкірою відчувати людей: гарних і поганих. А Нікуся якось безпомилково вгадує усіх.
– Тобто ти не проти? – наполягав Богдан і я згадала, як саме Вероніка дала мені роботу в корпорації, а потім кохання всього життя і щасливу сім'ю.
– Звичайно ні, котику. Нехай собі працює. Навчається вона швидко, виглядає гарно. Думаю, твій офіс від Ніки точно не постраждає.
– Наш! Златочко «наш». У нас все з тобою спільне: і повітря, і життя і оце малесеньке диво, – Богдан підхопив у руках Мірчика, а воно почало щось белькотіти так, наче намагалось відповісти на татову безмежну любов до нього.
Так і вирішили ввести Вероніку в адміністративну діяльність Inwey. Ой, якби ж то знати: де впадеш – то й підстелив би! Але життя потекло далі.
Дивно, але Нікуся дуже швидко призвичаїлась до «вершини світу» та допомагала Богдану доволі добре. Ну, звичайно, з документацією йому доводилось морочитись самому, але з людьми вона справлялась не гірше за мене. Ось, наприклад, та ж сама бізнес-леді з околиць Білої Церкви, що колись «підбивала клинці» під мого Шеремета, а коли він їй відмовив – образилась так, що навіть не привезла свою команду на щорічне зібрання Inwey в столиці – знову мутила щось проти Богдана.
– Містере Шеремет, прошу тебе: відмов цій бабі в доступі до офісу, бо я її колись натовчу! – просила Ніка Богдана після однієї неприємної бесіди між жінками.
– Та поплюй ти на неї, як на відьму – вона й згине, – жартував у відповідь бос.
– Я б і в пику їй плюнула, але ж у вас тут так не заведено, а вона точно проти тебе щось задумала... – не відступала від своєї думки Вероніка.
Вся ця нависла тривожність давалася взнаки. Не дивлячись на те, що наш маленький хлопчик навчився спати вночі та дозволяв нам з коханим приємні нічні наради, в повітрі відчувалось наближення якоїсь грози.
– Богданчику, а чому ти мені більше не розповідаєш офісних новин? Як тримається наша маленька бізнес-леді? Допомагає чи ні?
А мій розумник тяжко зітхнув, бо знав, що викручуватись переді мною не вийде та відповів:
– Є деякі серйозні структури, тут у столиці, котрі невдоволені тим, що я не допускаю їх до бізнесу, що сам створив. Якийсь час я ще дивився на це крізь пальці і задовольняв їх апетити. Але ж апетити ростуть, а прибутки не дуже. Ось саме над цим я й працюю, маленька. Та ти ні про що не хвилюйся. Я не перший рік «граюсь у цій пісочниці» й постараюсь бути зваженим та послідовним. Хоч це трішки ризиковано. Ні, якби я вів справи сам по собі, то байдуже. Але ж у мене є ви з Мірчиком, тому розрахувати все треба правильно.
– Сонечко, а ти не можеш сказати те ж саме, по-людськи. Бо все те, що я почула зараз, зазвичай пишуть у газетних статтях, а мені хочеться бути, як раніше всередині твоїх думок.
Тоді Богдан міцно стиснув мої плечі та поцілував в голову:
– Не можу, Златочко. То страшні речі й вони тобі зовсім ні до чого.
– Але ж молоко в мене й так зникло, а суміш для Богданчика від твоєї розповіді якості не втратить. Коліться, пане Шеремет, бо я дізнаюсь все від Вероніки.
З молоком дійсно була біда! Спочатку воно текло аж занадто і я регулярно зціджувала його. А потім, з якогось дива, стало зовсім мало й через кілька днів наше дитятко почало б голодувати. Та, на щастя, зараз є такий вибір «страв» для малюків, що тривожитись немає за що і скоро Мірчик чудового молотив, одну з таких, за обидві щічки. Я поступово почала худнути й працювала над цим так натхненно, як колись обіцяла Вероніці. Та оці останні «новини», так розтривожили душу, що худнула я вже й без тренажерів, адже страшенно боялась за моїх чоловіків. Раніше я лила сльози з будь-якого приводу: через відсутність роботи чи тата з мамою поряд. Але зараз від таємничості Богдана мене охоплював такий жах, що талія ставала все тоншою.
А ще ми здружились зі свекрухою. Якщо хтось думає, що наша щаслива сімейка забула про маму Богдана, то нехай сходить до церкви та поставить свічку за здоров’я свого розуму, бо та людина його не має. Так, поки Мірчик був зовсім маленьким – ми не вибирались до Львова. А приїздити до нас в Київ пані Шеремет теж вагалась, та й почувалась після смерті чоловіка не найкращим чином. Але поряд з нею були сестри і ще сучасні технології. Так-так, ми познайомились зі свекрухою через Skype та тепер годинами розмовляли кожного дня. Вона бачила, як росте її онук, а ми весь час спостерігали за її станом. У мене з пані Орисею були прекрасні стосунки й вона щиро раділа, що наразі син мав міцну та щасливу сім’ю.
До чого я зводжу усі ці ниточки? Саме до того, що у талановитого й забезпеченого бізнесмена Богдана Шеремета з’явились грізні суперники, а крім цього він мав кілька дуже вразливих «точок», натиснувши на які – у чоловіка можна вимагати чого завгодно.
На вулиці вже давно стемніло, а Богдана все ще не було. Пару годин тому я телефонувала йому і все було добре. Ми з маленьким Шереметиком самостійно закінчували вечерю й збирались до купання. Та ось наш таточко влетів в квартиру, замкнув двері та навіть залишив ключі в замку.
– Златочко, нічого не питай і не бери. Просто одягнись з Мірчиком тепленько й миттю спускаємось пожежними сходами, – наказав він та забрався до сейфа. Дивно, але карток він не взяв, а лише готівку й деякі прикраси. Потім зиркнув на нас та стримано додав: – Пустушку дай Мірчику до ротика, щоб ні звуку не чутно було.
– Котику, що діється? – поцікавилась я, виконуючи те, що він сказав.
– Все потім, кохана. Зараз треба вижити... Такого зі мною ще ніде не було. Ось вам і столичний бізнес, – буркотів собі під ніс він та зламав домашній комп’ютер.
– Богдане, це те про що ми говорили? – обхопила я маленького Шереметика обома руками й притулила до себе. – А де Вероніка?
– Потім! Все потім. Тихо спускаємось, – Богдан був не переляканий, а зосереджений. І тільки, коли я згадала про Ніку, його наче током вдарило.
– Що? Говори... – прошепотіла я.
– Ти була, як завжди, права. Не треба було вплутувати у це бідну дівчину. Немає більше Вероніки. Вони її вбили. Думаю, дівча просто не давало їм доступу до комп’ютерів.
Раніше від такої інформації я втратила б свідомість, але в моїх руках був сенс життя. Очі застелили сльози, та я міцніше притулила до себе сина і ми вийшли через пожежний вихід. Звідкись Богдан знав код замка.
На холодній вулиці було майже порожньо. Шеремет побачив якогось хлопця й миттю підійшов до нього:
– Малий, давай мінятись. Хочеш останнього айфона? Бери! Тільки дай мені свою Моторолу. Дякую...
Тепер Богдан помітив що на поворот пішов тролейбус і до зупинки було далеченько. Він відібрав у мене Мірчика й пояснив:
– Кохана, ти за тролейбусами давно не бігала? Зараз саме час про це згадати. Ми повинні в ньому поїхати звідси.
