Пообіцяй забути - Влада Клімова

Я вже звикла, що поряд з нами живе матуся Богдана. А після того, як вона зажадала, щоб ліжечко онука стояло безпосередньо в її спальні – ми наче голубки могли якусь частину ночі віддавати одне одному, а потім солодко відпочивати в обіймах до самого ранку. Та скоро у свекрухи з’явилась одна ідея, яка мені спочатку не сподобалась.
– Діточки! Вам неодмінно треба обвінчатись. Що то за клякса в паспорті? А перед Богом ви поки ніякі. Це несправедливо, бо ви точно Божа пара.
Богдан від радості аж засовався на стільці, а мені до цього було якось байдуже. Ні, я звичайно ж людина віруюча, але не фанатично. Та й потім, після того, що сталося з невинною Веронікою, я не дуже вірила у вищу справедливість. Тоді я змовчала й тільки, коли ми пішли спати продовжила обговорення:
– Богдане, а може ну його те вінчання? Мама з татом сюди навряд чи приїдуть, та й друзів у нас тут немає. Ну, хто тоді буде стояти за нашими спинами в церкві?
– О, про це можеш навіть не хвилюватись! – запалали хижими вогнями його очі: – Ти навіть не уявляєш, яка у Нью-Йорку величезна українська діаспора. Мама тільки покличе – буде повна церква співвітчизників!
– Але ж я не католичка! – відчайдушно шукала аргументи «проти» я.
– І це питання теж можна вирішити. Чи ти не хочеш зі мною під вінець? Невже ще не вирішила оте: доки смерть не розлучить нас? – образився чоловік.
– А ось це вже занадто, коханий! Ти за всіма нашими бідами й радостями, мабуть забув, що сказала твоя половинка, коли дарував оцю обручку, – звабливо покрутила я пальчиками.
– Ні, не забув. Цього я не зможу забути ніколи в житті, бо тоді ти сказала дуже красиво: «Я народжена, щоб бути твоєю, такою й залишусь навіки». Я нічого не переплутав? – вже шалів на мені його грайливий погляд.
– Ти пам’ятаєш слово в слово? – здивувалась я.
– Звичайно! Кожен день і кожну нашу мить, бо всі вони неповторні. Ти далась мені дуже тяжко, адже я хотів тебе з першого дня, а ти весь час опиралась. Але ж підкорилась...
– Вогнику, мама ще не спить, – намагалась бути чемною невісткою я.
– І що з того? А ось я дуже хочу спати, і вона нас вибачить! – настирливо обіймав мене чоловік, якому я ніколи і ні в чому не могла відмовити.

Його ніжні руки завжди приносили мені таке неймовірне задоволення, що я готова була належати моєму божевільному коханцю навіть посеред вулиці. Та все ж страшенно полюбляла ховати наші таємниці від усіх на світі й бути лише Його.
– А так? – грався він моїм сп’янілим тілом. – Чи краще так?..
– Господи! Богданчику, що ж ти робиш? Я колись просто помру від насолоди, – захлиналась я під його вустами. – Молю: тільки не зараз... Не можна, коханий! Це найнебезпечніші дні для зачаття, – вже була великою розумницею я та інколи дозволяла чоловікові шалені вольності у собі.
– Небезпечно – це для юних закоханих. А ти пообіцяла обвінчатися зі мною! Мірчик у нас он який уже дорослий. Хіба ти не хочеш Веронічку? – раптом спитав він.
– Любий, тільки заборонених прийомів не треба, добре? Як ти можеш? Втрата Ніки це страшний біль. І він нікуди не дівся... – застигла я та миттю забула про наші чарівні ігри. Перед очима знову повстало її життєрадісне личко, з неймовірною жагою до пригод, а ще часті слова підтримки: «Прорвемося, Златко!..»
– Ну, вибач, будь ласка мене дурня! Але ж я дійсно хочу, коли у нас народиться дівчинка, назвати її на честь нашої долі. Адже вона стала нашою Долею.
– Богданчику, не вибачайся. Я ж не проти. Все, що хочеш зроблю: під вінець піду, доньку народжу Вероніку, тільки б було завжди, як зараз. Я кохаю тебе, наче блаженна та страшенно боюсь за кожен день нашого щастя, – міцно притискалась я до свого Шеремета і чомусь мені здавалось, що наші негаразди ще не закінчились. А може у всьому була винна овуляція? Одне слово: жінка!

Гормони гормонами, але через декілька днів Богдана таки викликали до місцевої служби Інтерполу та зажадали додаткових пояснень про спілкування його з отим київським «ватажком мафії» Маркіяном Дем’яновичем, який навіть тут не давав нам жити спокійно. Я поперлась разом з чоловіком, наче той хвостик, хоч він і був проти. Але до розмови з агентом мене не допустили і я чекала коханого, як та квочка біля води, що вивела поплавати гусят. За пів години я мало не посивіла! А він вийшов веселий, засяяв на мені своїм хижацьким поглядом та обійнявши, спитав:
– Що будеш носити мені передачки?
– Богданчику, що їм від тебе треба? Я ж тут мало вдруге не народила, – жалілась я та була страшенно щаслива, що його відпустили.
– А народиш? – здається ідея про нову вагітність застрягла в його впертій голові набагато більше, ніж слабенькі квартальні звіти київської гілки бізнесу.
– Ти не відповів! – забралась я до авто та вже готова була діставати свого Шеремета, аж поки не дізнаюсь усе досконально. А він все ще таємниче посміхався та керував новеньким Мерседесом дуже вправно, щоб якомога швидше вибратись з безперервної нью-йоркської «каші». Тепер я вже знала, що затори на центральних вулицях Києва, на фоні Нью-Йорка, то дитячі забавки!

– Викликали дещо уточнити. Сказали, що Дем’яновича посадили надовго. Хвалили, що не вліз у його структуру. А ще питали: звідки в мене такі навички швидко «зникати»?
– І все? Котику, а що ти їм відповів? – тихенько вела розвідку я.
– Хм! Що в мене був дуже гарний синьоокий стимул, а ще неймовірна підтримка. Знаєш, я тоді чекав від тебе істерики, сліз. Це було б нормально. Я сам знаходився на грані. А ти миттю одягла Мірчика та мовчки пішла слідом. Маленька моя, це просто вражає! Я раніше навіть не здогадувався, що на світі є такі як ти, – гордо підкреслював кожне слово мій колишній бос.
– Але ж ти наказав зібратись і я зібралась. Сказав би кинутись з вікна, я б поцілувала вас з Мірчиком та й кинулась. Вогнику, мені все одно, що робити. Якщо ти наказуєш – значить так треба, – впевнено відповідала я, бо саме так і вважала.

При цих моїх словах Шеремет різко пригальмував, підвернув на узбіччя й міцно стис мене в обіймах:
– Кохана, я хочу донечку! З іменем на честь нашої дорогої подруги, але з твоєю неземною відданістю та божественним личком. За що мені Господь подарував таке благо? Покохати жінку-янгола, з гарячим серцем і щирою душею, але коли треба – ти ж моя броня. Дякую тобі й хочу доцю...
Я знизала плечима і мені була приємна його оцінка тих вже давніх та підзабутих страшних подій. Якось закрутилось нове життя та не було часу на спогади. Але не для Шеремета! Здавалось у нього в голові не мозок, а якийсь суперсучасний комп’ютер. Він пам’ятав багато людей і чисел, необхідних в бізнесі. Та коли мова заходила про щось НАШЕ – Богдан дійсно таїв у собі кожну мить, хорошу чи не дуже, але пам’ятав усе!
– А можна, містере Шеремет, ми зробимо донечку двома, не на цій вулиці? – необдумано пожартувала.
– Кохана! Ти згодна? Я кину все і буду допомагати, правда... І мама ж завжди поряд, – ще яскравіше загорівся його цілеспрямований хижий погляд, від якого я втратила розум одного разу й назавжди.
– Ну, якщо ти будеш чесним чоловіком та спочатку обвінчаєшся зі мною, – ще більше заводила я свого «вогника».
– А раніше ніяк? Ми маму з Мірчиком відправили б погуляти... – тепер мольбою запалали його очі.
– Ні! Я набралась від тебе впевненості при розв'язанні серйозних питань та ще й вінчатимусь з католиком! Навіть не думай. Лише після церкви, – знала, що можливо не раз пожалкую, але ж вже дала своєму коханому слово. Та й з якого це дива мені жалкувати? Ну, немає тут звичайно бесарабської бабуні з чудодійною травичкою. Але ж вивернуті нутрощі – це лише на кілька місяців, а потім знову страхіття болю й неймовірна радість. Господи! З Мірчиком все це було наче вчора. І чого йому приспічила та дівчинка?
– Богданчику, а я чула, що коли між дітками проміжок часу маленький, то знову буде хлопчик... – ще намагалась викрутитись я.
– І що? А за хлопчиком точно буде дівчинка! Пам’ятаєш, ти обіцяла мені маленьку футбольну команду? Чи забула?
– Ні, не забула, – зітхнула я, бо ми вже з горем пополам доїхали до свого офісу.