Опікун - Єва Олесь

Зранку з кімнати вийшла зовсім інша людина. Не я. Не наївна Соня. 
З кімнати вийшла жінка, яка пізнала чоловічу байдужість.

Я більше не одягалася для Нього - я робила це для себе. Одягла коричневу шкіряну спідницю і білий топік із блискавкою на грудях, стягнула собачку на блискавці нижче. Раніше я б обов'язково вичікувально подивилася на реакцію, але тепер вишукую своє відображення на всіх поверхнях, щоб порадувати Своє око. Може, для Роми я не приваблива, але сама себе можу назвати красивою. Якщо Равський дозволив собі знищити мою самооцінку, то я в змозі сама її відновити.

Я не чекала, коли він збереться, хоча він наказав почекати, поїхала в університет на таксі. Водій стріляв очима на мене без кінця в дзеркало заднього виду.

- Гарна? - запитую наприкінці поїздки. 
- Дуже.

Піднімаю вгору руку з обручкою на пальці, показуючи, що на мене є права в іншого чоловіка, й іду в напрямку кав'ярні, зав'язуючи пасок на пальто міцніше. 
Я, як стало буденним, рано. Зате встигну випити кави, щоб зігрітися.

Знайома бариста усміхнено вітає мене з весіллям, звернувши увагу на золоте брязкальце, я усміхаюся у відповідь і лукаво дякую. Вітати мене нема з чим. Розпис був з примусу і все пройшло жахливо. У нас нічого не відповідає справжньому шлюбу.

Сідаю за столик, за яким зазвичай обожнювала образ Роми над конспектами. Мені хочеться побачити ту Соню і попросити перестати любити когось більше, ніж себе.

Я стільки тут сиділа і жодного разу не бачила гарного краєвиду мегаполісу за вікном. Люди біжать хто на роботу, хто на навчання, ховаючись у капюшонах і шапках від снігу й морозу, протоптаний сніг розлітається з-під ніг перехожих.

- Привіт, рання пташечко, - звучить знайомий голос людини, яка штовхнула моє життя до прірви. 
- Привіт, Міша, - байдуже дивлюся на його все ще не загоєне обличчя.

Може, він і підштовхнув моє життя до прірви, але від неї можна було відійти. Не він зламав моє майбутнє. У цьому винна я. І Равський. Нам більше нема про що воювати.

- Сідай, я не проти, - вказую на стілець з того боку столу.

Він сідає, дивиться то на мене, то на мої руки.

- Я не сумнівався, - усміхається. - Татко не став упускати шанс?
- Щось на кшталт того, - знизую плечима і задумливо дивлюся у вікно, змовчуючи, що Він той шанс навіть не розглядав. - А ще я його кохаю. Дуже, - зізнаюся комусь уперше. 
- Я бачив, Соня. Ти ніколи не дивилася так на мене.

Слабо усміхаюся, повертаючи погляд на Оніщенка.

- Ти швидко змінилася. 
- Це погано? 
- Ні, тобі личить.

Сиджу з колишнім, не ховаючи зброї в рукавах - мені настільки порожньо і байдуже, чи сидить хтось поруч, бо всередині нічого немає.

- Ти вибрала хорошу партію, Софі. 
- Знаю.

Він сидить ще з хвилину і йде по-англійськи, показуючи, що відпускає мене, що більше ні на що не претендує. Наша з Мішею історія закінчується тільки зараз, коли нам не довелося розмовляти на підвищених.

Саша витріщає на мене очі, коли я сідаю поруч в аудиторії:

- Ти чому така гарна, Стрельніченко?

Показую руку вдруге за сьогодні.

- Тому що Равська.

Марчук хапається за голову, дивиться на мене шоковано.

- Ти й Татко?! Ні-і-і, кицю, тільки не кажи, що вийшла заміж за мужика, який змушує тебе ходити по струнці.

Прикро підтискаю губи у відповідь, не знаючи, чим скрасити новину.

- Ну, зате він багатий і ви пасуєте одне одному. Цікаво, дитя також білявим буде? - плюси для самого себе знаходить Сашко. Мене ті плюси не обходять, бо щастя в них немає ніякого.

- І все ж, Татко кращий за Оніщенка. Принаймні, він тебе захищає. Я йому коли подзвонив, то він одразу запитав, де ти, я й слова сказати не встиг. 
- А як він дізнався, що це дзвонив хтось із моїх?

Марчук гримасує і розводить руками в сторони.

- Може, йому незнайомі номери не дзвонять зазвичай?

Я замислююся над варіантами, як він міг дізнатися, що дзвонить Сашко, і підходить тільки один-єдиний.

- Дзвонять. Навіть частіше, ніж підписані.

Специфіка роботи в нього така, що підписаних номерів практично немає ні на робочому, ні на особистому телефоні.

Хочеться просто зараз зірватися з занять додому, щоб влаштувати йому рознос з приводу мого особистого простору, але його рятує тільки те, що він на роботі і в мене є справи.

Навчання мало стати моїм порятунком, якби багато хто не підбігав або з запитаннями, або з вітаннями. Моє спустошення ниє під серцем кожного разу, коли я фальшиво дякую та штучно посміхаюся. Але знімати обручку і приховувати новину я б все одно ніколи не стала. Най всі перешепочуться за кілька днів, і новина вляжеться більше нецікавим фактом.

Після пар їду в паспортний стіл і додому, знову стикаючись із поглядами таксистів. Можливо, раніше не помічала, що привертаю увагу частіше, ніж думала, але сьогоднішній день, здається, побив усі рекорди.

На мене дивляться. Я гарна. 
Самооцінка робить ковток за ковтком, але з'являється відчуття, що десь є надтріснута частинка, через яку виливаються ті ковтки. Можливо, я сама - і є та частинка, яка не дає наповнитися горнятку. Потрібен час, щоб я сама себе заклеїла.

Яке ж щастя, коли я чую голос Роми на кухні по поверненню додому. Несуся туди, віщуючи всім тілом скандал.

- Равський, ти очманів?! - кидаю ключі від квартири в його бік. Він ухиляється, дивиться на мене обурено. - Не хочеш мені розповісти, навіщо пробиваєш номери з мого телефону?! - кричу на нього в, не меншому за його, обуренні. 
- Софіє, обговоримо це пізніше. У нас гості, - вирячився і киває на чоловіка за стійкою.

Я повертаюся на секунду, кидаю йому "Здрасьтє" і вертаюся до розносу.

- Ніхріна ми пізніше не обговоримо! - несуся до Равського, пхаю телефон йому в груди, він ледве встигає його вхопити. - Тоді й листування мої почитай, якщо так хочеш подивитися, з ким я спілкуюся! 
- Софіє, - ледь не гарчить міцний чоловік, якого я відчитала при гості. - Це Владислав Кедрін. 
- Прийшов привітати вас із весіллям, - привертає до себе увагу чоловік років сорока п'яти.