Опікун - Єва Олесь

- Ти як поводишся, Софіє?

Він вривається в кімнату, щойно Кедрін іде. Стоїть злющий біля ліжка, поки я сиджу перед дзеркалом і підфарбовую губи.

- Стукати не вчили? Я можу бути роздягненою взагалі-то. Чи ти камеру тут присобачив? - показово піднімаю голову в стелю.

Равський спрямовується до столика, розвертає мене ривком за плече до себе і нахиляється з лютим виглядом:

- Ти взагалі усвідомлюєш, перед ким світиш тілом?

Солодке почуття зрадницьки народжується десь у грудях, повільно, немов густий мед, тягнеться нижче. 
Невже ревнує?

- Перед ким же, Равський? Перед чоловіком, якому я симпатична?
- Ти для нього - не більше, ніж живий товар, - рокоче.

Знову образливі слова. Знову болючий укол. Збудження і біль починають ставати моїм звичним коктейлем.

- А для тебе - ручне звірятко? Яке право ти маєш стежити, з ким я спілкуюся?

Він хапає мене за підборіддя. Більше не робить цього ніжно.

- Я маю на це всі права, Софіє. Якщо я це роблю - значить так треба.

Він випрямляється, дивиться на мене зверху. 
Мені хочеться провести руками по його стегнах, піднятися до ширінки, розстебнути її. І ще хочеться накричати на нього за несправедливість.

- Якщо мені знадобиться - я дізнаюся кожну деталь твого життя. Без твоєї згоди.

Слова не зупиняють збудження, вони навпаки роблять його приємно болючим. Відмахуюся від нього в тій самій манері, в якій це робив він, коли я мала або замовкнути, або відійти.

- Залиш мене в спокої, Равський. І не заходь у мою кімнату без дозволу.

Мій голос звучить упевнено, яким не звучав майже ніколи поруч із Ромою. Тому він зараз буравить мене поглядом:

- Навчилася грубити, Софіє? Так я швидко відучу.

Його зауваження повертає мене на землю. Як не крути - за три роки в мені вкоренилося поняття поваги до нього. Тут не вийде відірвати й викинути - Рома має безумовний вплив на мене. Я можу хоч тисячу разів намагатися бути відірвою, але він завжди зможе мене покарати, щоб поставити на місце.

Він застібає замочок на моїх грудях і йде на вихід, залишаючи мене саму зі збудженням і бажанням знайти на нього управу.

Усе, що відбувається, мене гартує. Я стаю менш ніжною і м'якою в наступні дні, коли намагаюся не хотіти Його. Він поруч і водночас дуже далеко. Я сама віддаляю його в спробах не провокувати себе ж. 
Мої сни, як на зло, заповнюються картинами яскравішими за минулі, стають відвертішими й нестерпнішими. 
Ночами буває такий гарячий стан, що хочеться пробратися в його кімнату і зробити бодай що-небудь, аби втамувати хвору спрагу. 
Але я заспокоюю своє тіло і розум власними руками, щоб не зробити жодного кроку в тій прірві, в якій ми опинилися. Щоб остаточно не губити свою гідність і честь.

Якоюсь мірою я стаю більш незалежною. Продовжую одягатися як душа забажає, не чекаю Равського ніде і ніколи, не жадаю його товариства. Мені більше не потрібне ні його схвалення, ні думка. Я більше не хочу, щоб він хоч раз глянув на мене як раніше.

Тому що як раніше бути вже не може.

Змінюється і те, як на мене дивляться люди. Де не пройду - відчуваю зацікавленість інших. Я для них немов стала ласим шматком. Красивим і абсолютно порожнім. Вони ніби відчувають, що мені ніхто не потрібен. Там, де ти живеш для себе, - завжди захочуть завадити. Але я не дамся, бо мені більше не цікаво.

Натомість, я почала помічати більше незначних дрібниць на вулиці, звернула увагу туди, де раніше вона не бувала. Прозріла, щоб нарешті побачити світ. 
Вперше в дорослому житті я почала цінувати те, що можу насолоджуватися виглядом зими. Для радості не завжди потрібна купа грошей. Точніше, там, де купа грошей, - я відчуваю страждання. Спочатку це довів мій брат. А потім мій чоловік. 
Якби Кедрін міг - він би також довів, що гроші нівечать людське.

Я частіше сиджу в кав'ярні після навчання, щоб насолодитися вечірньою зимою, гірляндами на неонових вивісках, засніженими вулицями. І холодом. Він чудово пасує моєму стану.

Я більше нічого не чекаю.

Виявляється, коли мрії про принца на білому коні зруйновані ним же - це не так боляче, як берегти надію.

Мені більше нічого не потрібно.

Повторюю цю мантру, щоб моя дитяча простосердність не сміла повертатися і розбивати мене вщент. Настало доросле життя, час запам'ятати, що "happy еnd" - це не про мене. На жаль, взагалі.