Опікун - Єва Олесь

Рома з капюшоном на голові сидить навпроти мене за столиком у кафе, весь пом'ятий, скуйовджений, стогне. До світанку прийшов додому в зю-зю, завалився спати у вітальні, попередньо навернувшись перед диваном і прокусивши собі нижню губу. Роздягнутися йому сил не вистачило, довелося стягувати з нього кросівки і куртку.

Він після тієї розмови з батьком частіше випиває. Рвуть душу підозри про те, що йому до такої міри не хочеться зі мною одружуватися. 

- Ключі від машини не бачила? - шариться по кишенях. Голос сів, з одного звучання розумію, як йому погано.
- Ти їх виронив на порозі, я поклала тобі в барсетку, - рапортую. 

Перехоплюю питальний погляд.

- Барсетка вдома.

Равський полегшено видихає, потирає обличчя і затуплено дивиться в стіл, поки не підходить офіціантка. Я осудливо хитаю головою, коли він замовляє дві чарки горілки і просить пошвидше. Сказати щось не наважуюся, бо він моєї думки не питав, і я ніколи не мала права йому забороняти, на відміну від нього. 
Мені можна лише мовчки дивитися та виправляти його подумки. 

Від спостереження за Ромчиною метою похмелитися відволікає вібрація телефону. 
Мене потребує хтось інший, поки він не звертає на мене уваги. 
Ховаю телефон під столом, щоб не отримати догану за неповагу, читаю повідомлення. 

"Пересічемося сьогодні?" 

Закушую щоку в роздумах, згадуючи дату останньої зустрічі з людиною по той бік екрану. Ми, наче, домовлялися зустрічатися не частіше одного разу на місяць, бо в нього робота, купа бізнесменських справ, я ж - надаю перевагу бути примарою коханки, а не постійною компанією для чоловіків. Проводжу з ними час виключно за свого сильного бажання відволіктися, не маю на меті знайти постійного супутника. Мене влаштовує тимчасове перебування в ліжку без зобов'язань. 
Часто хлопці розглядають моє невимогливе ставлення як зелене світло або як легкодоступність. Погодитися я можу тільки з другим, і те - частково. Вони мені потрібні виключно для того, щоб на короткий проміжок часу не труїти себе Ромою. 

- Наречені пишуть? - невдоволено зауважує Равський.

Я вибачаюся посмішкою і відкладаю телефон, знаючи, що Рома не чекає відповіді. 
Він терпіти не може, коли будь-хто сидить в телефоні при ньому, якщо тільки це не дуже важливі справи. Що в мене їх немає - він в курсі.

- Якщо тобі так нудно - відсядь за інший стіл. 

Я тихенько вибачаюся, не відстоюючи себе. Він не в гуморі, а я дійсно повела себе негарно. Звісно, що його пропозиція відсісти мала докірливий характер та не була розрахована на мою згоду. 

Рома - зовсім не як Женя. Це я зрозуміла з самого початку. В них з матір'ю не панувала дружня атмосфера, на відміну від тієї родини, в якій зростала я. Після загибелі брата від дружності в моїй сім'ї не залишилось й сліду, але до цього більшу частину життя, хоча й у боргах, ми були по-своєму щасливі, батьки до нас ставилися м'яко, брат був мені розуміючим кращим другом. Рома ж - зажорсткий, в нього інше бачення життя, інший досвід. Але ставиться він до мене на скільки може добре, і я це ціную. Він, в решті решт, не обіцяв бути таким самим, як Женя. Равський обіцяв замінити його - і зробив це. Не дивлячись на його суворість, я відчуваю тепло до мене. Цього достатньо, щоб кохати. І достатньо одного погляду, щоб хотіти. 

Їм замовлений сніданок, Ромчик розминає шию, відкидається на стільці. Хлопець часто втомлюється на роботі плюс вночі пішов кудись після нашої спільної вечері, тож сидить з закритими очима. Мені навіть здається, що куняє. А може й не здається.. 

Проводжу рукою перед спокійним обличчям, Равський ніяк не реагує. Роблю висновок, що він спить і швиденько розблоковую телефон. Серце гупає від адреналіну, але я набираю текст відмови для Михайла. 

Сьогодні я не хочу забувати про Рому. Бувають часи, коли любов до Равського не відчувається так гостро. Як із нежиттю під час тривалої хвороби - я просто звикаю до утрудненого дихання і живу далі без ліків, відволікаючись на повсякденні справи та навчання.

Мені не вистачає декількох секунд, щоб надіслати повідомлення і вимкнути екран, бо простягнута рука блокує мій телефон. Голову на нього не підіймаю від страху. 

- Я не розумію, в тебе є важливі справи?

Хитаю головою. 

- Може, тобі пише президент? 

Я хитаю ще на декілька варіантів, запропонованих Равським, які б могли послугувати виправданням. Він підіймається на ноги, стає біля мене, просить здійняти очі, але я відмовляюся. 
Не мала сумнівів, що його це не зупинить. 
Рома ніжно бере мене за підборіддя пальцями, змушує подивитися на нього. 

- Тож де твоя повага, Софіє? 

Ледь відчутний дотик контрастує з суворими словами. Я б могла розтектися калюжею, якби він не доводив зараз, що я нечемна. 

Рома ловить офіціантку за руку, просить її переставити мою тарілку та перекласти прибори на інший стіл. 

- Не треба, - скасовую його прохання до працівниці. - Ми вже йдемо. 
- Ні, ми не йдемо. 

Перехоплюю здивований погляд дівчини, мені стає соромно, що ми сперечаємося в неї на очах. 

- Я вже наї... - мені прикривають рота долонею. Дотик легкий, ледь відчутний, але морально важкий. 
- Продовжуй мовчати, як ти це щойно робила замість того, щоб вибачитись. 

Мене обурює і одночасно принижує його вчинок, я заклякаю від несподіванки, дивлюся в очі офіціантки, що налякано починає метушитися з моїм сніданком. 

Можна б було порадіти тому, що ми знаходимося в тому місці кафе, де немає зайвих очей, але ж це вже бачила одна працівниця. Рома іноді може зробити мені обережне зауваження при комусь, але щоб так... 

Мене наче брудом облили. 

Б'ю його по руці, підриваюся зі стільця. 

- Ти скотина, Рома. 

Несуся до виходу, не звертаючи уваги на те, що він гукає мене. Хоче нагадати, що я не повинна з ним так розмовляти. Пішов до біса.

Чи то наш майбутній шлюб все руйнує, чи горілка. Я шукаю йому виправдання, але їх не вистачає, щоб заспокоїтись. Мені прикро за себе. Мало того, що він опустив мене нижче плінтуса, так ще й мої срані почуття до нього роздирають все всередині. Таке ставлення нагадує, що я для нього ніколи не стану кимось більшим, ким він давно став для мене; що я залишуся для нього тією, кого треба виховувати.