Опікун - Єва Олесь

Грюкіт вхідних дверей сповіщає про те, що Рома повернувся. Марафечусь перед дзеркалом, налаштовуючись на побачення, як би складно не було. Невзаємні почуття перетерпіти можу, три роки справляюся з ними, але з тим, як він мене принизив - впоратися не під силу. Я б списала все на те, що він просто не протверезів, але ж я знаю, що Рома напідпитку не завдав би шкоди ні мені, ні моїй репутації. 

Одягаю найвідвертішу сукню зі свого гардеробу, взуваю туфлі на шпильці. 

Я не заслуговую, щоб Він так поводився зі мною, навіть якщо я була не права в чомусь. 
Так, я звикла до його опіки й контролю, але ж мені вже двадцять. Равському час зрозуміти, що я доросла дівчина, а не мала дитина. Хоча й з дітьми так не можна. 

Не знаю, яким чином моє побачення буде помстою, однак йду до Міші виключно заради цього. Щоб насолити сраному Равському, довести собі, що я доросла приваблива дівчина, що не так уже й закохана в Нього, що мені подобається, як мене трахає будь-хто, але тільки не Він. Не той, хто не бачить в мені жінку. 

- Софіє, - стукіт у двері відриває від роздумів. - Вийди до мене на кухню. Хутко! 

Зупиняюся посеред кімнати, кручу його вимогу з різних боків. З жодного вона не виглядає як прохання. 
Здригаюся від повторного стуку, долоні пітніють від передчуття неприємної розмови. 
Моє войовниче его зустрічається з реальністю, де Равський є моїм авторитетом і мені може влетіти від нього. 

- Ти мене почула?! 
- Так, - вичавлюю із себе жалібний писк. 

Мнуся, жую внутрішній бік щоки з хвилину і виходжу на страту маленькими кроками. Рома вже підкурює цигарку, сидячи за барною стійкою. 

- По-перше, з яких пір я став скотиною? - реагує на мою появу неприємним тоном.
- Але ти мене образив, - мямлю тихенько, боячись його тиску. 
- Та що ти, - каже уїдливо, награно дивуючись. - Певно, ти була зі мною нечемною, Софіє? Це було моє по-друге, сонце. 

Йому абсолютно начхати, який я маю вигляд, він не дивиться, яка я гарна, не робить поблажок за миле личко. Якщо я поводжуся неправильно, з його точки зору, - він сварить. 

- Як ти йдеш мені наперекір і не поважаєш моє слово - так і я йду. Лише до обзивань, подібних твоїм, не опустився. 

Хапаю повітря від того, як він все перекрутив. 

- Ти мені рота при людині закрив! 
- Я просто дав тобі відчути фізично те, як ти поставилася до мене і мого рішення дати тобі простір, якщо тобі нудно. Тепер зрозуміло? 

Десь в його словах я бачу сенс. Рома ніколи не дозволяв йти всупереч його рішенням, а я слухалася. І майже ніколи і нічого впоперек не казала, особливо при інших людях. Просто сьогодні мені здалося, що це не так важливо, тим паче я вже хотіла додому. 
Сенс його слів знаходиться, моя голова опускається в підлогу з розумінням, що це була моя провина. Равський просто поставив мене на місце, як робив це і раніше. 

- Я колись давав тобі привід думати, що мене можна обзивати, якщо тобі щось не подобається? Нагадай мені, сонце, щоб я це спростував. Тобі нема чого боятися, тож прошу не ховати очі. 

Максимальний дискомфорт дорівнює відчуттю мішені в мене на лобі для стріл Равського. Мішень тягне мене до підлоги, робить підняття голови практично неможливим, але я справляюся. 

Натикаюся на його твердий погляд, стесуючи років п'ятнадцять віку об нього. Рому не цікавить ні моя сукня, ні високі підбори. Нижче мого обличчя його погляд рідко коли опускається. Гірко. Прикро. 

- Ти не давав приводу так думати, вибач. 

Равський відкидається на спинку високого стільця, видихає дим і реагує на повідомлення, що прийшло йому на телефон. Дивиться на засвітившийся екран і абстраговано відповідає "Вибачаю", закінчуючи виховну п'ятихвилинку. 

В нього є важливі справи, йому можуть писати по роботі, тому він має право відволікатися від мене або йти посеред розмови. Я ж такого права не маю взагалі. 

Не кажу ні слова, йдучи назад до кімнати. Перед дзеркалом оцінюю себе, бо відсутність інтересу Равського постійно зароджує в мені сумніви. Чи достатньо я гарна?

Міша закидає мене повідомленнями із запитаннями та компліментами, але мені вже по-скотськи плювати. Мені немає за що мститися, Рома мене покарав, бо я заслужила. Так, він був грубим, але я зрозуміла чому. 
Мені неприємно, однак так було завжди, коли Равський грубо мене виправляв. Посплю і пройде, завтра про це залишаться лише спогади та знання, як себе поводити. 

Ляск вхідних дверей повертає мене в реальність від власного прямого погляду у свої ж карі очі у відображенні дзеркала. Рома пішов? Мене, принаймні, не попередив. 

Йду на вихід із кімнати перевіряти, чи не почулося. Невже я так його засмутила? 

Мій переляк закінчується, ледве встигнувши з'явитися. 
За барною стійкою на мене дивиться Рома з сигаретою і... Дівчина. 
Красива, апетитна, чорнява. Все, як він любить. Равський не спить із моделями, хоча міг би, - він обирає більш гарячих жінок. Там, де кров із молоком, де неможливо наторкатися та відвести погляд. Я на їхньому фоні виглядаю звичною, обридлою, старомодно бажаним білявим типажем для більшості чоловіків. Але не для Роми.
Красуня окидає мене прискіпливим поглядом, відвертається. Це взаємно. 

Закриваю двері, терплячи ревнощі, що тягнуться неприємним пекучим слизом по серцю. 

Сьогодні щасливий день для Михайла та зовсім не такий для мене. 

Пшикаю парфумами на декольте, розмазую по тонкій шиї та ключицях пахучу рідину. 

Ці парфуми Він мені купив. Сережки і підвіску теж. Через образу хочеться зняти прикраси і здерти шкіру, щоб не пахнути Його подарунком. Одночасно хочу бути закутаною в усе, що він мені дав. Щоб належати Йому навіть під іншим чоловіком. 

Точно не знаю, чи хочу тої помсти. Але знаю, що його гостя впаде болючим осадом і розповісти я нікому не зможу. А помста хоч трохи допоможе відволіктися від свіжої рани. 

Тримаю курс на вхідні двері повз коханої людини поряд з тою, кого він хоче.