Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Зі мною все гаразд. Лише кілька подряпин, не слід турбуватись.

– Я хочу впевнитись в цьому сам. 

Мар’яна припинила сперечатись, відчувши безапеляційність в голосі чоловіка. Він дбає про неї, як вона й хотіла. 

– У тебе є кіт? – поставила питання, помітивши на підлозі миску з кормом. 

– Рудий. Вештається десь або ж спить у речах, залишаючи після себе купу шерсті. – відповів дещо роздратовано.

– А я минулого разу й не помітила його.

– Мабуть, тому що тобі було не до цього.

Мар’яна згадала вечір, коли вперше опинилась в квартирі Мира. Ще тоді відчула цілковиту тишу, що захопила собою увесь простір. Холодні стіни, як і сам господар були оповиті таємничістю і загадкою. Пахло не цитрусами, як здавалось на початку, а самотністю, що пролізла у всі можливі щілини, розмножуючись, наче пліснява.

– Мар’яно, що трапилось? – злякався, помітивши, як дівчина зажмурилась від різкого болю, схопившись за потилицю.

– Все гаразд. 

– Я ж бачу, що це не так. Що вони зробили з тобою? – страх в очах чоловіка змусив Мар’яну сказати правду.

– Один з них ударив мене й ледь не зґвалтував.

Спокій змінився на біль. Любомир непомітно від очей Мар’яни стиснув кулаки, намагаючись приборкати лють. Знову давній жіночий стогін стояв у вухах, доводячи чоловіка до божевілля. На Любомирове полегшення, на порозі з’явився лікар, щоб оглянути Мар’яну. Тільки так він впевниться, що з нею все гаразд.

Окрім забою голови й розбитої губи лікар нічого не виявив. Прописавши всі необхідні рекомендації він покинув помешкання, запевнивши Любомира, що з Мар’яною все добре, ніякого сексуального насилля вона не зазнала.

Він присів на край її ліжка й зазирнув у блакитну вись очей. Все змішалось в купу. І почуття, і заборона. Все переплуталось в один суцільний клубок з якого годі було виплутатись. Мар’яна зазнала мук не від покидьків, що напали на неї, а від нього, який тримав дистанцію. Любомир підвівся з ліжка, аби дати дівчині можливість відпочити, втім рука Мар’яни зупинила його.

– Залишся. – поглядом в саме серце і шепотом у свідомість.

Навіщо мордуєш? – виривалось зсередини. Мов неземна істота Мар’яна прокралась в його життя, намагаючись зцілити. Уламок за уламком склеїти серце. Годі! Не міг більше опиратись. Не захотів. Обидві зранені душі переплелись, як щойно пальці, жадаючи близькості. Не фізичної. Іншої. Тієї, якою прив'язували одне одного. Вагомої. Їхні межі особистого стирались та перетікали в єдине цілісне. Емоційне, невловне тяжіння.