Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Я доберусь сама, не потрібно мене контролювати. – почала вириватись з чоловічих рук. – І взагалі, я хотіла ще погуляти. Чуєш скільки мого – Я?!

Любомир не збирався вестись на п’яні провокації з боку дівчини, але й слухати подібне теж відмовлявся.

– Напилась, то поводься нормально, щоб завтра ні про що не жаліти.

– Знаєш, мене вже верне від твоїх повчань. Поводишся зі мною, мов з незрілою. Думаєш забрав з собою, дав ґрунт під ногами, то можна тепер командувати, контролювати, зневажати.

– По-моєму, зараз ти поводишся зневажливо. Я більше не повторюватиму, або сідаєш до мене в машину і я тебе відвезу, або викликай таксі.

При згадці про таксі й про дивного водія Мар’яна обрала перший варіант. В салоні авто зрозуміла, що явно переборщила з коктейлями й завтра їй буде кепсько. Вона не пам’ятала, як дійшла до квартири, як опинилась в ліжку, бо все було, мов в густому тумані. 

Пробудилась від ранкового світла, що зненацька увірвалось у кімнату. Тільки-но спробувала підвестись з ліжка, відчула приплив нудоти. Довелось бігти до туалету, а потім стояти десять хвилин під холодним душем. Якось насилу привівши себе до нормального стану Мар’яна вийшла у кухню. Молила небеса, аби там не виявилось Любомира, бо хтозна, що вона могла вчора наговорити йому. 

Любомир сидів на стільці, дивлячись собі у чашку з кавою. Суворий, як завжди погляд сьогодні був несамовитий. Здається, в нього навіть вилиці зводило від гніву.

– Сподіваюсь, що вчора я нічого зайвого не наговорила тобі?

Але Любомир вперто мовчав. Він відсунув чашку з недопитою кавою і вийшов з-за столу. В повітрі відразу відчувся той самий аромат від якого Мар’яні бракло повітря. Глянув на неї з висоти свого зросту, витягуючи назовні залякане мишеня. Зараз він розчавить її, навіть пискнути не встигне.

– Сьогодні до кінця дня, щоб тебе тут не було. 

Як і думав, очі широкі, губи стиснуті, а в думках надія, що причулось.

– Я не потерплю алкоголю в своєму домі. Хочеш тусити, будь ласка, таких місць по столиці повно, а ці стіни призначались для іншого.

– Ти не попереджав щодо цього. Я б нізащо. – однак, напоровшись на гнівний погляд чоловіка, Мар’яна замовкнула. Жодні виправдання не врятують її. Його дім, його правила. Ображатись могла хіба що на себе, це вона підвела його, це вона зачепила в ньому щось, що вивело зі себе. 

Вийшов мовчки, а краще б грюкнув дверима, бо той його спокій здіймав в ній бурю. Був непробивним, не здатним на емоції. Справедливий, впертий та холодний. І, скільки б вона не старалась відігріти його, все було марно.

Усе падало з рук. Куди йти, куди бігти. За такий короткий час вона навряд чи знайде нормальну квартиру. Довелось телефонувати Соломії та про все їй розповісти. Дівчина погодилась прихистити подругу, хоча й жила в доволі маленькій квартирі. Тут ще й Дем’ян діймав телефонними дзвінками. Не дивно, грала з ним, як хотіла, тепер прийшов час розсьорбувати зварене.

– Пробач мені, та в нас нічого не вийде. - нарешті зібралась з думками повідомити про своє рішення.

– Я лише хочу знати причину. Назви її і я відступлю. – вперше Мар’яна почула в голосі чоловіка – натиск, бо ж будь-якому терпінню приходить кінець.

– Ми різні. Не ображайся на мене, але краще розійтись зараз.

– Ти впевнена у своєму рішенні? – і знову цей дивний натиск в голосі від якого пробрало до кісток.

– Так. Впевнена.

– Тоді, мені нічого додати. Бувай, Мар’яно.

Дивний присмак залишився після розмови, наче нормальна реакція, без образ і прокльонів, але все видалось якось надто гладко. Та хіба це дивно, коли вона змалку звикла до скандалів і принижень. Завжди мовчала, аби тільки не розгнівати батька, що за мить вибухав, мов граната.

Як думаєте, правильно вчинив Любомир, що прогнав Мар'яну? А, як щодо випадку з таксі?