Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
Руслан. І він, дивлячись прямо мені в очі, йде в мою сторону.
Чи забула я його? Ні. Ненавиджу? Теж ні. Кохаю? Можливо. Як можна кохати нездійсненну мрію, яку згадуєш з легким смутком, але продовжуючи жити далі. Ну так склалося, то що тепер?! Іноді краще, щоб мрія такою і залишалася.
Сором теж давно стерся. За чотири роки багато чого передумала. Уявляла всілякі варіації того, що відбулося. Дійшла банального висновку, що все робиться на краще. Подорослішала! Винесла урок! Більше бажанню тіла не піддамся. Руслан існував для мене в паралельній реальності, де все вже давно забуто та точок дотику в цьому світі немає, від слова зовсім!
"Крім бажання існує ще й відповідальність. І багато інших речей, про які не варто забувати, піддаючись швидкоплинному потягу". - ці його слова я дуже добре засвоїла.
Він змінився. Став потужнішим, ширшим у плечах. На обличчі невелика чорна борода, яка дико сексуально відтіняла його світло-карі очі. Завдяки сонцю - неймовірний ефект. Весь у чорному. Сорочка розстебнута на три ґудзики. Рукава закатані до ліктів. Гарний. Немов із картинки. Клята мрія будь-якої жінки. Ось тільки погляд такий самий бездушний, як і чотири роки тому. Хоча ні! Жорсткості в ньому стало набагато більше. Моторошно дивитися.
Але тіло, зрадник, звично відгукується. "Підтираю" слину, зчіплюю зуби та мимоволі роблю крок назад, подалі від небезпеки. Тільки не зважаю на наявність лавочки позаду. Ноги й так ватяні від його появи, а тут ще й виникла перешкода. Завалююся назад.
Його різкий ривок уперед. Упевнений обхват за талію. Випрямляє. Його запах розбурхує. Мене веде, що дуже дуже не добре! Ще й руку він не прибирає. Не відпускає мене. В очі не дивлюся. Надивилася вже на кілька життів уперед!
- Пусти! – грубо та з усієї сили штовхаю руками в кам'яні груди.
А йому все одно. Навіть на сантиметр не зсунувся. Здається, загалом насолоджується ситуацією, що виникла.
- Ти плакала! Чому? - вчіплюється пальцями в підборіддя та підіймає до себе обличчя.
Відчуваю, як очима сканує мене. Я ж лише зосереджена на його, дежавю, четвертому ґудзику сорочки. На далі в голові йде суцільна лайка та нецензурні вирази. Що в нього за прикол такий, розстібати сорочку рівно на три ґудзики? Ну його на... культурніше не в той бік! Занадто багато цієї людини на мою одну скромну особистість.
- Пусти! - знову кажу з усією твердістю на яку тільки здатна.
Відпускає, піднімаючи руки вгору в жесті "не чіпаю!".
- Знову випадково на "ти"? - усміхається зараза і так сексуально, що хочеться... усього від нього хочеться.
Але не буде нічого! Неможливо!
- Уже не має значення, - минаючи нещасливу лавочку зупиняюся за нею.
Втекти не намагаюся, просто збільшую між нами відстань. Знаю, що якщо Руслан вийшов зі своєї дорогої машини та підійшов до мене, втекти він не дасть.
Розумію, що ця людина наділена владою, межі якої не підозрюю. Вимикаю почуття, реакцію на нього. Виходить усього лише у варіації близько десяти відсотків. Погано! Але більше поки що вичавити з себе не виходить. Сподіваюся, що практикуватися в цьому не доведеться! Тут же чую, як та сама надія розбивається вщент:
- Відразу сядеш в машину чи підемо за старим сценарієм?
