Мій найкращий ворог - Ірен Карк
-Так? - почула я грізний рик. На душі в цей момент різко потеплішало.
-Нік! Забери мене, чорт забирай звідси!
-Маша,-покликав він мене-ти де? Звідки забрати?
-Та чорт його знає, тут за вікном одні дерева! -в цей момент Рудий почав подавати ознаки життя і завозився на підлозі. Я підійшла і довбонула його ногою по ребрах, він завив і схопився за них, - Та лежи ти! Де ми є? Відповідай!
Відповісти він не побажав, продовжуючи мичати.
-Нік, я зараз тобі кину мітку, інтернет начебто є. Забери мене з цього чортового місця!
-Маша, ти з ким там? Ти в безпеці? - не заспокоювався він. У голосі я чула занепокоєння, що мене з якоїсь причини дуже потішило. Він турбувався про мене.
-Все відносно нормально, але буде краще, якщо ти приїдеш. Я на тебе чекаю.
Я відключилася та поділилася з ним геопозицією. Ще раз приклавши Рудого по ребрах, я підійшла до дверей, у яких так і залишився стирчати ключ.
Взагалі я не була настільки кровожерливою, але події останнього часу погано позначилися на мені і я стала трохи нервовою.
Повернувши ключ у замку, я штовхнула двері і опинилась ще в одному приміщенні. Як виявилося, це якийсь гараж. У приміщенні світила лише тьмяна лампочка під стелею. Я зачинила двері на ключ, залишивши його у замку і обережно пройшла далі. Пістолет тримала напоготові. Невідомо скільки ще тут людей, можливо, є ще хтось.Оглянувши приміщення і не знайшовши нікого, я з полегшенням зітхнула. Потягла за довгу клямку і відчинила двері до гаража. Сонце засліпило очі. Я заплющила очі і схопилася за стіну. Мене, як і раніше, все ще каламутило.
Трохи постоявши так, розплющила очі і постаралася визначити де знаходжусь.
Навколо були ряди таких самих гаражів. Схоже на якийсь кооператив.
Де вихід я не знала і тому навмання пішла вздовж гаражів, потім звернула і так тривало ще хвилин десять. Виходу я не знайшла і вирішила від гріха подалі повернутись назад. Тут блукати можна дуже довго, а я почувала себе все гірше.
Пити хотілося жахливо. І в душ. Одяг був безнадійно забруднений, ще й штани на коліні порвані і в крові. Походу я нормально приклалася їм.
Я повернулася назад до гаража і мою увагу привернула відкриті двері до тієї кімнати, де мене тримали. Я ж точно пам'ятала, що закривала її.
Сама не знаючи навіщо я це роблю, пройшла вперед і завмерла на порозі в шоці. Мої викрадачі лежали на підлозі, а їхні потилиці перетворилися на криваве місиво!
Я з жахом прикрила рота і зробив крок назад, а потім різко розвернулася і вибігла з будівлі.
Мене знудило. Я зігнулася навпіл прямо біля входу. У такому вигляді мене й застав Нік.
-Маша! - кинувся він до мене, - Що з тобою?
Я витерла рота рукавом від блузки і підняла голову. Легше мені не стало. Почав бити озноб, я не могла й слова сказати, просто тицьнула пальцем у бік кімнати.
Нік простежив за моєю рукою, а потім обережно прилаштувавши мене на старому сидінні від автомобіля, пройшов у потрібному напрямку.
-Твою ж ... Це ти їх? - він підійшов до мене і сів навпочіпки. Обережно взявши моє обличчя в долоні, підняв його,- Вони намагалися щось зробити? Як ти їх вбила?
Потім перевів погляд на пістолет у моїх руках і спробував забрати його. Але я смикнула рукою, не віддаючи.
-Це не я,-тільки і вимовила.
-Звичайно не ти! Тебе тут взагалі не було! - закивав він, - а тепер давай це мені.
Він знову спробував забрати зброю, але я знову відсмикнула руку.
-Ти не зрозумів, це справді не я. Коли я пішла, вони були живі. Не зовсім цілі, але живі, розумієш? - я зазирнула йому в очі, - Я не знаю, хто це зробив.
-Почекай, можеш мені спокійно пояснити що сталося? - Нік залишив спроби забрати у мене зброю.
-Вони мене викрали з клубу, привезли сюди. Почали чіплятися, говорячи про те, що мене наказали їм убити, але перед цим вони хочуть скористатися мною. Я спромоглася одного з них укласти і забрала його пістолет. Потім вирубила й другого. Втекла звідти і спробувала знайти вихід, але заблукала і повернулася сюди. А двері були відчинені і вони ... вони мертві, так?
У мене почалася істерика. Мене трусило, але сліз не було. Я спробувала дихати, так як вчив мене тато. Нині це погано виходило.
Нік бачачи мій стан, швидко обійняв мене і притягнув до себе. У його обіймах було тепло. Поруч із ним я почувала себе у безпеці.Він гладив мене по волоссю і щось шепотів, я не розчула що, але швидко заспокоїлася.
Трохи відсунулася і глянула на нього.
- Трохи заспокоїлася? - я кивнула, - Добре. Давай звідси їхати. Кір скоро буде тут, я скажу, щоб усе перевірив. А ми поки що поїдемо туди, де безпечніше.
Він допоміг мені піднятися і ми пішли у бік його машини.
Коли ми порівнялися з капотом, я відчула як по спині пройшов холодок. Я дуже добре знала це відчуття. Таким у мене було передчуття. Не гарне передчуття. Я зупинилася і обережно почала обертатися. В цей момент і пролунав постріл. Спершу я і не зрозуміла, що це було. А ось Нік зрозумів, він встиг заступити мені за спину, прикриваючи собою, а потім різко сіпнувся і навалився на мене зверху.
Витримати його вагу я не могла і ми обидва впали. Він притиснув мою голову своєю рукою.
-Не піднімайся! - закричав мені у вухо.
Ми так і лежали деякий час. Але довкола було тихо. Нік заворушився і застогнавши, перекинувся на спину. Я різко підірвалася і подивилася в напрямку, звідки лунав постріл. Там нікого не було.
А ось Нік лежав і стогнав. На його футболці, в районі живота була дірка та кров. Він тримався за бік. Кров уже не просто сочилася, її було багато. Дуже багато.
-Допоможи підвестися, - простогнав він.
А я кинулася йому на допомогу. Як могла, допомогла доповзти йому до машини і спертися на неї.
-Нік, госпди, ти ж поранений! - я не знала що робити.
- Теж помітила? - спробував усміхнутися він, але тут же скривився.
-Тобі в лікарню потрібно,- я неясно згадувала чому вчив мене тато і спробувала затиснути його рану руками, але крові було дуже багато. Нік смикнувся і закричав,- Пробач, пробач, будь ласка! Але ж так треба! Рану треба затиснути!
