Моя дика пантера. - Тетяна Калинова

      Прокидаюсь     вранці    з    відчуттям,     наче    мене    переїхав    потяг.         Нічогенький    такий    потяг.     Посміхаюсь    згадуючи    все,    що    відбулось    вчора .     Звідки    цікаво    дізнався    в    якій    квартирі     я     живу ?    Бідна    баба    Ніна.    До    такого    в     нас    з   нею ,  ще    не   доходило...     Можливо    тепер    залишить     мене    в   спокої.      

     Шкода    що    сьогодні    не    вихідний.   Здається    що    я    взагалі   не   спала.   Примушую    себе    піднятись    з   ліжка.    Приймаю   душ ,   збираюсь    і    йду    на    роботу.      Під    під'їздом    на    лавочці ,    бачу    ненависну    сусідку   з   подружкою .     І    чого    питається    не     спиться   в   таку    пору?     Наче    спеціально    мене     чатували .     Навіть    не     привітались,    голови    повідвертали...     Та    мені    не    дуже    й    потрібно...    Тільки    настрій    своїми    пиками    зіпсували.   

     Приходжу    на    роботу    і    поки    немає    клієнтів  ,  роблю    собі    каву.   В   мене    такий   стан  ,   наче  мене  просто   зараз    вирубить.     

     - Щось    ти    сьогодні    якась    побита. -    каже    мені    колега ,  Юля. -   В    тебе      щось     сталось?    

     - Ні .    Все   добре .    Не    виспалась   просто.    

     - Невже     нарешті     чоловіка    собі    знайшла?  -   запитує     так,    наче     вона    мені    найкраща     подруга    і    хоч    щось    знає     про     моє    життя.    

     - А    з    чого    ти    взяла,    що    його    в    мене    не    було ?    

     - Не    сміши    мене    Насте.   Ми      всі   це    знаємо.    Всі       бачимо ,    що    лише    ти   не   поспішаєш    ніколи     додому,     знаємо,    що     якщо     потрібно     щоб       хтось   підмінив,    треба     йти    до    тебе,    ти     не     відмовиш,     бо     вільна.      Ти     не     просишся    в    відпустку .   А   головне  ,     ніхто     ніколи     не    бачив   ,     щоб    тебе    зустрічав      чоловік . -    вона    говорить   це      так,    наче      я    невдаха    і     вона    мене    жаліє...     Цікаво,    кому    небуть     приходило    в     голову,     що     мені     подобається     бути      самій?   Мене     цілком    влаштовує    моє   життя   і   я    вважаю     себе    щасливою.     Мені    достатньо     чоловічої    уваги,      але     відносин     я     не    хочу .     Скажу    більше....    Це   мені     їх    шкода...   Я    ні   під    кого    не   підлаштовуюсь  ,  сама    розпоряджаюсь    своїм     часом .    Не    готую    і   не    прасую   і      тому     подібне,    за    чиєюсь  примхою    чи  бажанням.

      - Повір    Юле,         в    мене    в    цьому    плані    все    прекрасно.    -  відповідаю      їй   і    розумію ,      що    дуже     хочеться  ,     щоб     вони     побачили    мене    з   Дімою     і    навіть    з'являється    бажання,     попросити    його    приїхати.    Та     тоді    ще     сама    себе    почну    відчувати   невдахою  .    А   головне,    ще    не   дай    Боже       подумає,      наче    після   вчорашнього,   я  вже  собі   намалювала    весілля ,    трьох    дітей    і    собаку.   Саму    перетрусило      від    цієї    думки...

       Та      просити   нікого   й    де   довелось...   В    кінці     робочого    дня ,    дзвіночок     над    вхідними   дверима      задзвенів,    сповіщаючи    про   те,  що    хтось    зайшов    в   салон.  

    -  Доброго    вечора  ,    дівчатка.  -  чую    голос    Діми    і    тільки   зараз   повертаюсь   на   нього  ,   щоб   переконатись    ,   що    не   здалось.      Знайшовши   мене      поглядом  ,    широко    посміхається.  

    -  Я    можу   вам    чимось    допомогти?  -   до   нього   підходить    Юля.

   -  Ні  ,   ви   не    можете.   Але    дякую. - знов     повертається   до    мене .  -     Привіт    кішечко .   Ти    ще    довго ?  Я     за   тобою.   - ну    що  ж  ,  не    я     це   почала...    

    -  Ні,   милий .   Ще    кілька     хвилин.    Сідай    зачекаєш.  - показую    на      диванчик   .      Він     посміхається   ще    ширше,   якщо   це    взагалі    можливо.   Я      саме     закінчую   стрижку    останній    на    сьогодні    клієнтці.

    Діма     сідає   на    диванчик    і     починається...   Може    вам     кави ?    А    може   чаю?   А    може     вам    ще...   що     завгодно...     І    що   ж   ви,    вже    нікуди     не   поспішаєте?   Запитую    подумки    наших   "зайнятих".   А    цей     павич ,   розпустив   хвоста      і    красується.     Зняв   піджак  ,    мабуть    від    надлишку     уваги    спекотно    стало...   Зубами     світить,    очима    стріляє...   І    якого   біса ,   я    запропонувала   йому    тут    зачекати?   Краще    б     в   автомобілі   зачекав.   Сама    себе   ловлю    на   цих    думках   і    психую  ще  більше.    Я     що    ревную?     Тільки    цього   мені ,   ще    не      вистачало...   Він   не    твій  ,  Насте,    і    твоїм   ніколи  не   буде.     Та   тобі    й    не   потрібен    такий     Дон Жуан.     Так    що   заспокойся    і     радій  ,   що   цим   ,    вже   втерла   носа.   Навряд  чи    когось    з    них   ,   вдома    чекає    такий    Діма.   Та    чомусь   здоровий     глузд    відключився    і    я     відчуваю  ,    що    від   злості    і      напруження      починають    тремтіти      руки.  

      Я    закінчила     стрижку     і     клієнтів     в     салоні    не    залишилось.

    -   Я     вільна. -  кажу .   Діма     підіймається     з     диванчика    і     підійшовши     до   мене  ,    при   всіх   притягує     до   себе    за    талію    і    цілує.    Стало    навіть    трохи    соромно.    Я      беру   свої   речі    і  ми    виходимо   з     салону.

     -  До   побачення    дівчатка ,    було   приємно    поспілкуватись. -    каже    Діма  .