Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

— Тепер ми йдемо додому, — тихо промовив я, проводячи пальцями по її щоках, витираючи залишки сліз. — У наш дім. І більше ніхто не змусить тебе тікати.

Вона ледь помітно кивнула, а в її очах загорівся вогник, який я так любив. Вогник сили, рішучості. Такий знайомий і такий важливий для мене.

— Але ж… — вона нервово стиснула губи. — У тебе фінал. Ти.. пропустив його?

Я ледь усміхнувся, поглянувши кудись убік, ніби там ховалась відповідь.

— Знаєш, — я повільно вдихнув. — Я зрозумів, що найбільший мій фінал був тут, у цьому аеропорту. І я точно вийшов переможцем.

Її усмішка була несміливою, утім щирою. Я взяв її за руку, міцно, але ніжно.

— Пішли. Ти вже й так достатньо напереживалась. Тепер моя черга потурбуватись про тебе. І так і бути, якщо ти сильно хотіла у Францію, тоді полетимо туди разом.

Вікторія легко зітхнула, ніби скидаючи важкий тягар зі своїх плечей, і ми разом рушили до виходу з аеропорту. Я тримав її руку, і кожен її крок був для мене підтвердженням, що вона залишилась. Що ми разом.

І в цю мить я зрозумів: я виграв найголовніший матч у своєму житті.