Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Вона не прийде.

М’яч раптово вдарився об корт поруч із мною. Я не встиг.

— Рахунок 15:0 на користь Орсо! — пролунало над стадіоном.

Гул трибун. Орсо самовдоволено підкинув м’яч у руці.

— Камілло! — нервово закричав тренер, щойно я підійшов до нього на перерві. Моя рука, як завжди потягнулась до пляшки з водою. — Ти де взагалі літаєш? З такою грою ти взагалі нікуди не попадеш!

Я зціпив зуби. Потрібно зібратися. Це фінал. Я знову підкинув м’яч, проте рука здригнулась. Удар був неточний. М’яч полетів за лінію.

— Подвійна помилка! Рахунок 30:0!

— Що з тобою, Бореллі? — Орсо голосно засміявся. — Може, поїдеш шукати свою Вікторію? А я тут поки виграю?

Кров вдарила в голову. Я відчув, як усе всередині стиснулось від люті. Досить! Я зробив глибокий вдих. Потрібно відкинути все. Гру, Орсо, трибуни. Потрібно згадати, хто я є. Я знову підкинув м’яч і вдарив. І цього разу м’яч злетів у повітря, немов куля, з такою силою і точністю, що Орсо не встиг відреагувати.

— 30:15! — гучно пролунав голос судді. — Повторна перерва.

Я навіть не дивився на нього. Я дивився лише вперед.

Я повільно повернувся до свого місця, відчуваючи, як кожен крок віддавався глухим болем у грудях. Рушник, кинутий тренером, м’яко впав у мої руки, але навіть його звичний запах поту й м’якої тканини не зміг повернути мене до реальності.

Десь на задньому фоні чувся роздратований голос тренера, що сипав критикою щодо моєї гри. Його слова були схожі на віддалений гул, що розчинявся в повітрі. Я дивився лише в одне місце — на ту порожню ділянку трибуни, де мала б сидіти Вікторія. Порожнє місце. Вона не прийшла.

— Камі, — голос брата прорізав цей гул. Я підняв голову й побачив, як Кірін наближається до мене. Його обличчя було серйозним, погляд жорстким. — Припини туди дивитись. Вона не прийде! Все! Забудь! Змирись із цим, як я ще вчора.

Його слова врізались у мене гострим лезом.

— Як ти, що? — голос мій був холодним і напруженим. Брови зійшлися, і я відчув, як напруга наростає. Кірін відвів погляд, зітхнувши, ніби розуміючи, що сказав щось зайве. — Ти знав?

— Камі, я..

— Звідки ти знав?! — голос мій став гучнішим, різким.

— Луїза, — нарешті зізнався він, похитавши головою. — Вона розповіла мені. У Вікторії за годину літак.

— Що?! — гучно викрикнув я, і цей вигук рознісся по арені.

— Шановні учасники, перерву закінчено! — гучно пролунало зі стадіонних динаміків.

Я чув, як диктор кличе мене на корт, однак ті слова більше нічого не означали.

— Що ще ти знаєш?! — я втупився в Кіріна, іскри люті спалахнули в моїх очах.

— Камілло, ти маєш йти! — голос тренера врізався в розмову, його жорсткий тон вимагав моєї уваги. Але я не відвів очей.

— Що ще ти знаєш?! — повторив я, стискаючи кулаки.

Кірін мовчав, але потім важко зітхнув.

— Вона вирішила почати нове життя у Франції. В Парижі. Це все, що я знаю. Клянусь.

Ці слова розірвали мене зсередини. Франція. Вона летить… тікає… Я нервово хмикнув, похитавши головою, ніби намагався вигнати ці думки.

— Бореллі! На корт!

Я кинув останній погляд на Кіріна і зрештою вийшов на корт. Однак, думки постійно крутились навколо його слів. Вона летить… за годину вона летить у Францію. А я стою тут. Як дурень. Чекаю її.

— Камілло Бореллі подає м’яч.

Я міцно стискав м’яч в руках, хитаючи головою. Ні, це все не має так закінчитись! Я різко кинув ракетку та м’яч на підлогу й направився до свого місця. Я маю її зупинити.

— Дай мені свої ключі від авто, — мій голос був спокійний, а кожне слово дзвеніло від рішучості.

— Ти що твориш, Камілло?! — тренер буквально вибухнув. — Ти збожеволів?! У тебе фінал!

— Кірін! — я навіть не подивився на тренера.

Я бачив як Кірін вагається, але зрозумівши мій погляд, знаючи мій характер, він здався. А я не відступлю.

— Ох… Ромео, — пробурмотів тренер, закриваючи обличчя долонями.

Ключі холодно впали мені в руку.

Я не витратив жодної зайвої секунди. Розвернувся і рушив до виходу, залишаючи позаду гул трибун, знервовані вигуки, і гру, яка більше нічого не важила. Я маю встигнути. Я маю її зупинити.

Я вибіг із залу, відчуваючи, як холодне повітря різко вдарило в обличчя, змішуючись із гарячим потоком крові, що стугоніла в скронях. Гул трибун і крики тренера розчинилися десь позаду, мов відлуння далеких подій, які більше не мали жодного значення.

В руках стискав ключі, пальці тремтіли, але я не зупинявся. Лише одна думка заповнила всю свідомість — встигнути. Автомобіль Кіріна блиснув фарами, коли я натиснув на кнопку. Відчинив двері, майже стрибнувши всередину, і вже за секунду двигун з риком ожив. Колеса загуркотіли по асфальту, і я зірвався з місця.