Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Камілло

— Ого! — холодний, насмішкуватий голос батька миттєво розрізав напружену тишу величезного кабінету. Його глузлива інтонація відлунювала в просторі, від якого віяло холодом і величчю. — Які люди! Вирішив навідати мене? Чого б це?

Його голос не ніс у собі нічого теплого чи батьківського. Лише холодна цікавість, перемішана з легкою зневагою.

Я повільно ступив уперед, упевнено закриваючи за собою масивні двері. Погляд ковзнув по розкішному інтер'єру: темні дерев'яні панелі, великі вікна, через які лився приглушений світло, і важкий стіл із дорогого дерева, за яким він сидів. Батько виглядав бездоганно: дорогий білий костюм, ідеально зачесане сивувате волосся, повна самовпевненість у погляді.

— Навідати кого? — холодно перепитав я, зупинившись навпроти його столу. Мій голос прозвучав різко, майже з викликом. — Свого дальнього родича?

Батько на мить завмер, а потім легенько посміхнувся, відкинувшись на спинку свого крісла. Він ледь помітно похитав головою, насолоджуючись моментом, ніби спостерігав за цікавою грою.

— Камілло, — його голос став м’якшим, утім в ньому все одно відчувалася прихована зневага. Він нахилився вперед, спершись ліктями на стіл, переплівши пальці. — Можливо, час покласти край нашим суперечкам? М, синку?

Я ледве стримав іронічний сміх, що вирвався із грудей.

— Синку? — я холодно засміявся, похитавши головою. — Боже... як ти смієш, так мене називати після всього, що ти зробив…

Його обличчя залишалося непроникним. Жодної емоції, лише спокійний і впевнений погляд.

— Про що ти взагалі? — спокійно запитав він, наче дійсно не розумів, у чому справа.

— Тобі розказати? — мої слова були повні гіркої насмішки. Я зробив крок уперед, нахиляючись до нього. — Про те, як ти зруйнував мою кар'єру, коли я тільки починав? Про те, як ти подзвонив у «LA STELLA» і домігся, щоб мене викинули звідти? А після того, як мене несподівано кидає моя дружина, вони вмить знову згадують про мене. Ти думав, я про це не дізнаюсь?

Його обличчя залишалося спокійним, але в глибині очей майнула тінь.

— Це був бізнес, Камілло. Ти був занадто молодим і впертим. Я діяв так, як було правильно. До того ж Вікторія тобі зовсім не пара, Камілло. Це не правильно!

— Не правильно? — я стиснув кулаки, відчуваючи, як пульсує кров у скронях. — Ти забрав у мене все. Мрію. Кожен шанс. Все, за що я боровся. Кохання. І зараз ти хочеш, щоб я це пробачив?

Він повільно підвівся зі свого місця. Його постава була спокійною, але водночас загрозливою. Він повільно обійшов стіл, зупинившись за кілька кроків від мене.

— Ти навіть не уявляєш, від чого я тебе врятував. Вікторії потрібно тільки громадянство! А ще твої гроші! Це підлість і зрада. Я захистив тебе від цього. Бачив би ти, як вона радісно отримала свій довгоочікуваний новий паспорт цієї країни.

— Ти не захищав мене! — вигукнув я, відчуваючи, як голос зривається. — Ти просто не витримав того, що я сам міг досягти успіху! Без тебе. Що я справді знайшов своє кохання, що я сам продовжив свою кар’єру у великому спорті без твоєї підтримки!

Він мовчав. Лише погляд став холоднішим, гострішим.

— Ти все ще думаєш, що я твій ворог? — нарешті промовив він тихо. — Але подивися навколо. Це світ, у якому виживають сильні. Якщо ти справді хочеш виграти фінал, ти мусиш навчитись думати головою, а не емоціями.

Я зробив крок назад, вдихаючи на повні груди.

— Не хвилюйся, я виграю. Але не завдяки тобі. І не тому, що ти цього хочеш. А тому, що це мій шлях. І я сам прокладу його до кінця, точно знаючи, що для мене правильно, а що ні.

Я розвернувся й рушив до виходу.

— Камілло! — його голос змусив мене зупинитись. — Якщо ти програєш… не звинувачуй у цьому нікого. Ти сам зробив свій вибір.

Я навіть не обернувся. Двері голосно зачинились за моєю спиною, а в грудях розгорілося полум’я рішучості. Я виграю цей фінал. Для себе. Для Вікторії. І щоб довести Валеріо, що я більше не його маріонетка.

Я стрімко влетів до будинку, двері за мною грюкнули так голосно, що зітхання бабусі й осудливий погляд дідуся були неминучі. Їхні очі, повні тривоги й нерозуміння, в'їдалися в мою спину. Але зараз мені було байдуже. Я навіть не зупинився, щоб щось пояснити. Потім. Пізніше. Я обов’язково попрошу вибачення.

Зараз єдине, що мало значення, — це Вікторія. Я майже на бігу дістав телефон із кишені, пальці тремтіли, коли я натискав на її контакт. Гудки. Один. Другий. Третій. І знову... глуха тиша.

— Прошу, Ві, візьми слухавку, — прошепотів я, відчуваючи, як серце шалено гупає в грудях. Голос став хрипким від хвилювання.

Відкинувшись на дивані, я заплющив очі й спробував зосередитись. Утім в голові крутилися тисячі думок. Її холодний погляд у ресторані, ці обривки слів, що роздирали мене на шматки. Вона не могла просто так мене залишити. Це було не схоже на неї. Тепер я точно впевнений у цьому.

Я втупився у телефон і знову натиснув на виклик. Гудки. Порожнеча. Невже вона справді не хоче мене чути?

— Вікторія, прошу… — видихнув я у повітря, відчуваючи, як тиск у скронях наростає. Неспокій охопив усе тіло. Я почав нервово ходити туди-сюди, стискаючи телефон у руці так сильно, що пальці аж побіліли. — Візьми слухавку, прошу тебе, — ледве чутно бурмотів я, ніби вона могла мене почути.