Мій супер сусід - Аріна Вільде

- О, дивись, он хлопець голосує. Підберемо його? - Зупиняється на узбіччі, і мені хочеться вилаятися. Гучно і брудно.

***
Дорогою до парку атракціонів ми підбираємо ще двох попутників. Вовка у чудовому настрої.

На відміну від мене.

Тому що при сторонніх в салоні автомобілю особливо не поговориш і доводиться витрачати дорогоцінний час на гру в мовчанку.

- Ось ми й заробили на бензин, - радісно трясе у повітрі купюрами хлопець, вибираючись із салону авто на заправці.

Я молюся, щоб він більше нікого не підвозив. Жодної романтики. Жодного усамітнення. Господи, та я вже готова сплатити йому цей  бензин, аби побути наодинці.

- Встигла скучити? - повертається хлопець і своєю обеззброєною усмішкою вибиває з моєї голови всі дурні думки.

Парк зустрічає нас гучною музикою, різнокольоровими вогнями та щасливими, усміхненими обличчями відвідувачів.

Я з дитячим захопленням дивлюся на машинки, колесо огляду, тир та величезні хмаринки солодкої вати на паличках у руках дітей.

Мій живіт починає гарчати від голоду, я оглядаюся на всі боки, щоб переконатися, що ніхто не чув ці звуки, і заспокоююся, бо навколо так шумно, що не завжди чутно, про що розмовляють перехожі.

- Чудовий вечір. - Вова зупиняється біля маленької крамнички, і я готова стрибати від радості, бо тут є і хот-доги, і бургери, і попкор, і навіть солодка вата.

З палаючими очима дивлюся на апетитну їжу і не можу дочекатися, коли черга дійде до нас.

- Воду без газу. Маленьку. - Він простягає продавцю десятку, а я стогну від розчарування. Хочу замовити собі щось сама, але не встигаю: хлопець хапає мене за руку і тягне до оглядового колеса.
Ми стоїмо, піднявши голови до неба, і спостерігаємо, як повільно рухається колесо.

Я все чекаю, коли Вова піде за квитком і, незважаючи на мій страх, ми заберемося в кабінку і піднімемося майже на п'ятдесятиметрову висоту, але нічого не відбувається.

За цей вечір я стільки разів пережила розчарування, що не порахувати. Але головне, що Вовка поруч. Тримає мене за руку, дивиться на мене палаючим поглядом і всіма можливими способами висловлює свою симпатію.

- Це один із найкращих вечорів за останні кілька місяців, - зізнається він, коли ми йдемо освітленою алеєю вздовж парку. - Набагато краще, ніж посидіти в ресторані, наїстись і заплатити купу грошей.

- Ага, - махаю головою як бовдур, думаючи про те, що «наїстися» мені зараз ох як не вистачає. А ще я ледве ноги волочу. Туфлі настільки натерли ніжну шкіру, що все горить вогнем. - Слухай, вже пізно, мені додому час. Поїдемо?

- Звісно. - Він прискорює крок, а я хапаю його під лікоть і майже біжу за хлопцем.

Я нітрохи не дивуюся, коли дорогою до мого будинку ми підвозимо двох нафуфиренних дівчат, які поспішають до нічного клубу, а потім ще й чоловіка з величезною  сумкою у клітинку. Дуже сподіваюся, що у сумці був не труп.

Я не можу дочекатися, коли дістануся до холодильника. Пригадую, що там є смачненького, і борюся з  завиванням шлунку, молюсь про те, щоб цей звук, крім мене, більше ніхто не чув. Щоразу червонію до кінчиків вух і міняю позу в кріслі авто, намагаючись приглушити бурчання.

- Як щодо того, щоб зустрітися завтра ввечері, га?

- Я вільна. - Я вже хапаюся за ручку дверей, щоб швидше дістатися холодильника і відрізати шматок ковбаски.

- Добре, тоді можемо поїхати до мене. Ти казала, що вмієш готувати піцу, – приготуєш? Я куплю усі потрібні продукти.

- Добре, - говорю розгублено, і не тому, що не вмію готувати піцу, ні. Я хвилююся щодо того, що мені доведеться залишитися з ним наодинці.

- Я напишу завтра о котрій звільнюся, а ти мені список накидай продуктів.

- Без проблем, - дивлюся на нього і моє серце пропускає удар. Тому що його рука торкається мого волосся і Вовка, наче в уповільненій зйомці, наближається до мене, заплющує очі і робить те, про що я так довго мріяла. Цілує. Я забуваю, як дихати, тремчу, хвилююся, через що кілька разів наші передні зуби вдаряються один об одного.

У моїх мріях це був найспекотніший і найпалкіший поцілуно. Він накривав нас, як лавина, спалював і змушував рухатися далі.

У реальному ж житті поцілунок виявився навіть наполовину не таким класним.

Ох, чому сьогодні все не так?

Спочатку цей сусід, потім мозолі, на колесі огляду не покаталися і навіть вати солодкої не поїли! А зараз ще й виявляється, що Вовка цілується як корова. Або слимак.

Його язик, здається, скрізь. На губах, у роті, знову на губах. Він обслинив мене як міг, і мені хотілося, щоб він якнайшвидше відсторонився від мене.

Хіба так я мала відчувати його?

Це все з голоду. Точно з голоду.

- Ну, до завтра, - зніяковіло відсторонююся від нього перша.

- Ага.

Я вибігаю з машини, забуваючи про все на світі, навіть про сто гривень, які, схоже, пропали назавжди.
Несуся по сходах на третій поверх і тільки біля самих дверей згадую про те, що потрібно бути тихіше: якщо сусід спалить мою появу, точно викине якусь фігню в помсту за карабкання по деревах.