Мій супер сусід - Аріна Вільде

Сьогодні я йду на побачення. Із Володимиром. З одним із найкрасивіших і найчарівніших хлопців на факультеті, і коли про це дізнаються дівчата – помруть від заздрощів.

З колонок на повторі гримить пісня популярного гурту, а я бігаю по квартирі, щаслива і окрилена, рухаючись у такт музиці та підспівуючи, немов виграла в лотерею мільйон.

Хоча так воно й є. Я виграла. Тільки не мільйон, а Вову.

Застрибую на ліжко, підспівую і обов'язково так, щоб мій голос було чутно через сусідню стіну. Викуси, сусіде, тепер моя черга порушувати твій спокій!

Кілька разів спеціально врізаюсь у стіну, обов'язково б'ю по ній ногою і з почуттям виконаного обов'язку відкидаю убік гребінець і йду до шафи.

Кімната вже давно перетворилася у велике звалище всього чого можна. Я витягла з шафи навіть зимовий одяг у пошуках того самого вбрання. Вбрання, яке вразить його з першого погляду.

Джинси, шорти, майки, блузки – ні, все не те. Відкидаю їх кудись у кут, підтягую пуф ближче до шафи і згрібаю все на підлогу з верхньої полиці.

На очі попадається синій сарафан на бретельках. Швидко натягую його на себе і верещу від радості: так, це воно! Верчуся кілька хвилин перед дзеркалом, похитуючи стегнами, а потім кидаюся у ванну кімнату. До тієї великої білої баночки з пастою для шугарінга.

Хто знає, чим закінчиться побачення? Завжди потрібно бути готовою до всього.

Вже вкотре за цей місяць вивчаю інструкцію, не наважуючись застосувати засіб за призначенням, тому що дуже боюся болю.

- Ти зможеш, зможеш, Кіро, - бубоню собі під ніс і, проклинаючи все на світі, наважуюся.

Броджу по квартирі, намагаючись зрозуміти, де буде найзручніше зробити це, і зупиняюся перед дзеркалом на дверцятах шафи.

Скидаю з себе сарафан, відкручую з баночки кришку і роблю кілька глибоких вдихів.

Сідаю на стілець, занурюю руку в медово-цукрову консистенцію, яку більше хочеться з'їсти, ніж наносити на тіло, і роблю все як велить інструкція.

А тепер найголовніше – різко смикнути за краєчок. Колінки трясуться, руки холонуть, і вже не хочеться йти на якесь побачення. Роблю кілька глибоких вдихів.

Я зможу, зможу.

- Раз, два, три.... А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! - кричу так голосно і відчайдушно, що перекрикую навіть музику.

Господи, як же боляче! У куточках очей збираються сльози, і я швидко витираю їх тильною стороною долоні.

Та ну його цю епіляцію!

Зстрибую з ліжка з твердим наміром піти в душ, відкриваю вентиль із гарячою водою і... повертаюся назад.

Заплющую очі, заспокоюю себе і знову хапаю злощасну баночку, куплену по знижці.

- Ти зможеш, це все заради світлого щасливого майбутнього, - кажу собі востаннє, і наступні півгодини вся хата здригається від моїх криків болю. - А-а-а-а-а-а-а! - кричу, здається, ще голосніше, ніж до цього, бо дійшла до найчутливіших місць під пахвою лівої руки. Ой, краще б я на ту лазерну епіляцію записалася, а то все боюся випромінювання.

- Що відбувається....

Чую якийсь шум та схвильований чоловічий голос з боку балкона. До речі, дуже знайомий такий голос.

Повільно, ніби ліворуч від мене може знаходитися кудлатий тарантул величезних розмірів, повертаю голову на звук і натикаюся на уражений погляд чоловіка, що застиг у дверях між балконом і кімнатою.

- Привіт, - нервово посміхаюся я, різко опускаючи руки вниз.

- Допомогти? - єхидно посміхається чоловік

А мене роздирає між бажанням провалитися крізь землю і кинути в нього чимось тяжким. Тому що це, швидше за все, і є той невловимий сусід, який другий тиждень не дає мені життя! Інакше як він заліз до мене на балкон?

Я розумію, що маю закричати, кинути в нього чимось важким, обізвати  - та хоч щось маю зробити! Хоч звалитися на підлогу і заповзти під ліжко, щоб сховатися від його пильного погляду!

Але все, що я можу, - застигнути, наче статуя, і розглядати цього... цього... собацюру. Навіть закричати не можу. Ось така ось у мене реакція у стресових ситуаціях. Ідеальна жертва маніяка: з місця не зрушу, кричати не стану, і навіть ніж у руках убивці не пробудить моє почуття самозбереження.

Бачу, що сусід втратив дар мови. Стоїть, мовчить і не ворушиться. Розглядає мене. Ну, звичайно, така картина перед очима!

А він гарний. Старше років на десять, судячи з усього, але страшенно гарний.

Короткострижений шатен, на руках татухи, на животі - кубики преса, помічаю, що з грудей та шиї повільно стікає вниз біла піна, а волосся блищать від води. Щойно з душа, чи що?

А ще якось дуже знайомо він виглядає. Ох, та це ж той самий чоловік, який лавку для тітки Каті встановлював. Ну, тепер зрозуміло, чому вона йому не дошкуляла весь цей час. Підлиза!

- Ти жива? - Він махає руками перед собою, а до мене лише доходить, що музика вже давно не грає. Квартиру наповнила тиша.

Від подальшої ганьби та пояснень мене рятує стукіт у двері та чоловічі голоси:

- Відчиняйте, поліція! Чуєте? Відчиняйте!