Мій супер сусід - Аріна Вільде

А якщо ми поїдемо на вечерю в якийсь дорогий ресторан, а мій сарафан занадто простий для такого місця? Чи запропонує він покататися на великих, а я на підборах? Від хвилювання тремтять руки, пульсуює в скронях та мерзнуть ноги.

Намагаюся заспокоїти себе. Глибоко дихаю, вмикаю передню камеру, щоб ще раз переконатися, що макіяж не розмазався, а між зубами нічого не застрягло, відчиняю двері, натягую на обличчя милу усмішку і виходжу надвір.

Вова припаркувався прямо перед моєю парадною. Стоїть, спираючись на капот своєї машини, і з цікавістю розглядає верхівки дерев.

Задираю голову, щоб подивитися, що його захопило настільки сильно, що він навіть не помітив мого виходу, і спотикаюся.

Господи! Мій навіжений  сусід повільно повзе по гілці каштана у бік балкона. Ну, викопаний тобі Тарзан!

Із завмиранням серця спостерігаю за тим, як він хапається руками за верхню гілку, підтягується і без особливих зусиль забирається на неї. Робить ще кілька кроків по ній, тримаючись за гілку, що вище, а потім спритно застрибує на балкон.

А в мене аж ноги підкосилися і голова закружляла від однієї думки про те, як високо він був і що міг впасти і вбитися. Бр-р-р-р...

- Оце мужик дає, бачила? - переводжу погляд у бік захопленого Вовчика і знову, натягнувши на обличчя посмішку, йду до нього.

Боже, який же він гарний! А як йому личить ця біла сорочка-поло!

- Привіт, - розчаровано видихаю, не побачивши в руках букета квітів. А так хотілося отримати хоч одну трояндочку від нього!

- Вітаю. - Він зненацька притягує мене до себе і легенько цілує у губи.

Здається, я почервоніла. А ще померла і потрапила до Раю. Цього просто не може бути!

- Ну що, поїхали? - Вова відчиняє дверцята чорної відполірованої автівки, і я незграбно залазжу всередину.

Оглядаю заднє сидіння в пошуках того самого букета квітів, який так чекають на першому побаченні, але квітами тут навіть не пахне. Направляю у свій бік дзеркало заднього виду, щоб вкотре переконатися в тому, що ніде нічого не розмазалося, якраз у той момент, коли за кермо сідає задоволений Вовка.

- Гей, я тільки його налаштував як треба, а ти взяла і збила все, - каже якось аж надто різко.

- Пробач, - шепочу, відвертаючись до вікна.

- Я подумав: давай поїдемо до моря? - Він вирулює з двору на дорогу, а я згадую, що одягла туфлі на підборах, які натирають мені мозолі, якщо довго ходити.

- Чудова ідея, - посміхаюся, дивлячись на його профіль, і хочу запитати, як пройшла поїздка до батьків, але він раптово гальмує на узбіччі.

- Куди їхати? - Запитує у незнайомця через опущене скло з мого боку.

- На П'яту Фонтану.

- Сідайте, нам по дорозі. Ти ж не проти? - трохи понизивши голос, звернувся вже до мене.

- Ні звичайно. – Кажу я, хоча насправді так і хочеться сказати: «Звичайно, я не проти, щоб під час нашого побачення в машині сидів хтось ще».

Ну, досить тобі, Кіро, він же добре діло робить, людину підвозить. Так я думаю, поки ми не гальмуємо біля  зупинки, на тій самій П'ятій Фонтану.

- Скільки з мене? - Запитує незнайомець, дістаючи гаманець.

- Сорок.

Я думала, Вовка буде відмовлятися, говорити: «Ні, хлопче, не треба, скільки тут їхати?» Але він схопив дрібні купюри, відкрив бардачок, з якого виглядала ціла купа грошей дрібного номіналу, і закинув їх туди.