На уламках щастя - Дана Лонг

Наступного дня я прокидаюся в надії, що мені це все наснилося. Але, на жаль, це не так. Я переїхала в іншу спальню, оскільки спати з ним в одному ліжку після всього, що сталося, я не можу і не хочу.

Я змушую себе встати з ліжка, вмиваюся, привожу себе до ладу і виходжу з кімнати. Знизу лунають грубі чоловічі голоси, і я прямую подивитися, що там відбувається.

Спустившись сходами, я помічаю двох незнайомих чоловіків, страхітливої зовнішності, поруч із якими стоїть Мирон і ще декілька наших працівників. Рома розташовується навпроти них і роздає якісь вказівки. Мирон першим помічає мене і ледве помітно посміхається. Рома вловлює його реакцію і повертає голову в бік сходів.

– А ось і наша спляча красуня, – кривиться чоловік.

– Ромо, що тут відбувається? – від поглядів цих головорізів, я починаю тремтіти.

– Проводжу інструктаж. Тепер за тобою наглядатимуть, щоб ти не надумала наробити дурниць.

– Наглядачів приставиш до мене, – мені раптом стає так кепсько на душі.

– Якщо треба буде, то й на ланцюг тебе посаджу, але ти будеш гарною дівчинкою, правда, Віро?

– І ти з ним заразом? – я відчайдушно дивлюся на Мирона і розчаровано хитаю головою.

Він опускає погляд, нічого не відповівши мені.

– Загалом, ви все зрозуміли. Відповідаєте за неї головою і, якщо раптом щось трапиться, то спущу з вас шкури. Усе, я пішов, – Рома розвертається і прямує до виходу.

Я продовжую стояти внизу, але відчувши, що на очах виступають сльози, різко розвертаюся і мчу нагору. Влетівши у свою кімнату, голосно грюкаю дверима.

«Та що ж це таке. Лише кілька днів тому я була щасливою жінкою, а тепер моє життя руйнується просто на очах».

Лунає стукіт у двері, але я не відповідаю. Стукіт повторюється. Розлютившись, підхоплюся з ліжка і ривком відчиняю двері. На порозі стоїть Тетяна, наша кухарка, тримаючи в руках тацю з їжею.

– Забери, я нічого не хочу.

– Віра Олександрівна, вибачте мене, будь ласка, але в мене дочка хворіє, дуже гроші потрібні. А ще чоловік п’є. Якщо я не буду виконувати накази господаря, то він мене звільнить, а мені дуже потрібна ця робота. Не тримайте на мене зла.

Я в курсі сімейної ситуації Тетяни. Взагалі жінка вона хороша, от тільки з чоловіком їй не пощастило. Власне, як і мені.

Я вирішую не створювати їй проблем і, все ж таки, поснідати.

– Я зайду по тацю пізніше, – вона виходить і тихо зачиняє за собою двері.

Поколупавши виделкою омлет, я відставляю його вбік, з'їдаю круасан і випиваю каву.

Мені страшенно не хочеться залишатися в цій кімнаті, у цьому домі, тому я одягаюся і вирішую поїхати до своєї подруги Єви. Спустившись на перший поверх, я шукаю очима Мирона. Він сидить у вітальні, щось гортаючи в телефоні.

– Мені потрібно з'їздити в одне місце. Поїхали.

Він відкладає телефон і встає з дивана, але при цьому залишається стояти на місці.

– Ти що, не чув мене?

– Він чув, але Вам заборонено залишати цей будинок, – гримить грізний голос над моїм вухом.

Я злякано обертаюся, і бачу, що один із цих церберів стоїть за моєю спиною.

– Що ти сказав? Тобто як заборонено? Я що полонянка?

– На кшталт того, – він обводить мене липким поглядом.

– Чудово, – я намагаюся придумати, як вибратися з цього будинку, але як на зло нічого не спадає на думку.

Весь день я сиджу в кімнаті, ледь не виючи від туги. Рома забрав мій телефон, щоб я не змогла нікого покликати на допомогу. Я прошу в Тетяни телефон, зробити один дзвінок, але вона злякано хитає головою.

Настає вечір, внизу вже нікого немає і я, намагаючись не шуміти, виходжу з кімнати і тихо спускаюся вниз, щоб спробувати втекти. Через парадний вхід ризиковано, можу натрапити на охоронців, але в нас є ще двері на кухні, вийшовши через які потрапляєш на подвір'я. Там немає освітлення і можна спробувати перелізти через паркан. У дитинстві я непогано лазила по деревах.

Прошмигнув на кухню, я відчиняю двері і переступаю поріг. Начебто нікого. Роблю наступний крок і раптом чую гарчання. З жахом повертаю голову праворуч і бачу, як на мене, повільно пересуваючи лапи, рухається величезний собака. Моє серце пропускає удар, і я починаю пронизливо кричати.

Одразу чуються чоловічі голоси вдалині, і я помічаю наближення променів ліхтариків.

– Вульф, до мене, – командує один з охоронців, собака слухається команди, підбігає до нього і сідає поруч.

– Далеко зібралися?

Від переляку я не можу вимовити жодного слова.

– Я змушений буду доповісти про це.

– Ні, будь ласка, не потрібно. Я благаю Вас. Це більше не повториться.

Мені страшно навіть подумати, що зробить Рома, якщо дізнається про мою спробу втечі.

Головоріз киває головою в бік будинку і я, мовчки, повертаюся назад.

Сидячи у вітальні на дивані, я чую як під'їхала машина.