На уламках щастя - Дана Лонг

За якісь десять хвилин завалився весь мій світ. Я так вірила йому, кохала, а він мене просто використовував.

«Що ж мені тепер робити. Як жити далі. Може, він наговорив це все зі злості, може, на роботі якісь серйозні проблеми і він, насправді, так не думає» – думки рояться в моїй голові, я намагаюся знайти виправдання вчинку Роми і його образливим словам. Адже я кохаю його.

Я чекаю чоловіка до четвертої ранку, поки від втоми не засинаю. Прокидаюся, коли вже далеко за полудень, але Рома вдома так і не з'являється. Його немає весь день, незважаючи на те, що сьогодні вихідний і він точно не на роботі.

Увечері цього ж дня Рома все ж вирішує з'явитися вдома. Я стою на порозі й чекаю, коли він увійде в будинок. Відчиняються вхідні двері, і він входить, але не один, а обійнявшись з якоюсь дівкою.

– Рома, це що таке? – для мене це вже занадто.

– Це моя Мілана, – він обводить її хтивим поглядом.

– При живій дружині коханку в будинок приводиш?

– Не хвилюйся, недовго вже лишилося, – посміхається він.

Я не зовсім розумію, що він має на увазі, але, чомусь, ця фраза навіює на мене жах.

– Що це означає? Що ти маєш на увазі?

Але Рома не відповідає мені, а бере за руку свою коханку і прямує нагору.

– Ромочко, а як же наше кохання? Ти ж казав, що кохаєш мене, – сльози котяться по щоках, мені так прикро.

Він зупиняється біля сходів і обертається в мій бік.

– Яке ще кохання? Ти зовсім чи що? Я не кохаю тебе, і ніколи не кохав! Залицяння, наш шлюб, це все було заради того, щоб підібратися ближче до грошиків твого дядька. На тебе мені абсолютно начхати. Ти взагалі, чесно кажучи, мені не до смаку.

Він повертається до своєї дівки, жадібно цілуючи її в губи, і вони продовжують підніматися нагору.

Це вже занадто. Я хапаю свою сумочку і вибігаю з будинку. Не збираюся це все терпіти, краще вже закінчити все раз і назавжди.

У дворі я помічаю Мирона, він стоїть біля машини і палить. Різко розвернувшись, я швидким кроком прямую до нього.

– Ти можеш мене відвезти? Мені потрібно, щоб ти... терміново... – я не можу закінчити фразу, сльози душать мене.

Мирон, побачивши мій стан, різко викидає недопалок і підскакує до мене.

– Що трапилося, я можу чимось допомогти?

– Так... – я швидко-швидко киваю головою. – Відвези мене звідси, будь ласка, – шепочу ледве чутно.

Ми виїжджаємо з двору і прямуємо в центр міста.

Я заїжджаю до РАЦСу, у якому ми одружувалися, і подаю заяву на розлучення. Я не хочу жити зі зрадником і тим більше залишатися його дружиною.

Погулявши містом і повечерявши в одному з ресторанів, я все ж вирішую, що пора повертатися додому. Можливо, вони там уже закінчили свої брудні справи, та й не буду ж я спати на вулиці.

Ми повертаємося додому. Я обережно переступаю поріг і прислухаюся. У будинку тиша і напівтемрява.

– Де ти була? – із темряви долинає голос Роми.

Я лякаюся від несподіванки, але намагаюся не показувати цього.

Рома виходить із темряви на світло, тримаючи руки в кишенях штанів.

– Я їздила до РАЦСу і написала заяву на розлучення. Не хочу мати з тобою нічого спільного. Тепер можеш трахати своїх повій, скільки влізе.

Раптово ляпас обпікає мою ліву щоку. Від несподіванки і сили удару я розвертаюся і падаю на коліна, виставивши вперед долоні, щоб не вдаритися обличчям об підлогу. Рома хапає мене ззаду за волосся.

– Я не дам тобі розлучення! Дивись, що надумала! Не раніше, ніж я отримаю всі грошики твого дядька. А потім можеш вирушати на всі чотири сторони, або на корм рибам. Я ще не вирішив, – моторошний сміх луною розноситься будинком.

– Ти маніяк чортів! Відпусти! – кричу я і, піднявши руки, намагаюся розтиснути його пальці.

Він відпускає моє волосся, розвертається і прямує нагору, але поставивши ногу на першу сходинку, він різко обертається.

– До речі! Надумаєш утекти від мене, я знайду тебе і вб'ю. Я не жартую. І не здумай скаржитися своєму дядькові, інакше пошкодуєш.

Я дивлюся йому в очі і, побачивши в них темряву, розумію, що він не жартує.