Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Тільки ввечері чи вночі, — а може, то було і не тої, а зовсім іншої ночі, — словом, коли вже в класі було зовсім поночі, Кульчицький і Воропаєв раптом почали нас будити. Вони бродили серед нас, наступали нам на ноги, зачіпалися, падали через наші тіла і хихикали. Вони хапали кожного з нас по черзі, трусили, щось шепотіли у вуха, дихали просто в лице гарячим схвильованим диханням, сіпали за руки й ноги, лоскотали під ребрами. Вони розповідали щось хвилююче й стидне. Серце починало сполохано колотитися. Але втома брала своє. Серце слабло, образи поринали в туман, ми тільки мукали, мотали головами, дриґали ногами, одбивалися від напасників і валилися знову на сіно. Вони не були вони, вони не були реальні, вони — снилися. То був тільки сон. І все зникало, потопало й гинуло в чорному, непереборному, всемогутньому сні. Ніч тривала безконечна, як вічність, і промайнула коротко, як мить.

Не минуло й тижня, як ставлення до нашого загону в селі змінилось докорінно.

За цей час кожний з нас пересічно досяг половини рівня роботи справжнього найманого женця. Це означало, що нас тридцятеро могли легко замінити п'ятнадцятьох кваліфікованих женців.

Тепер щоранку, вдосвіта, ми прокидалися в своїй школі, немов у баштах обложеної фортеці. Гомінкий і галасливий натовп жіноцтва оточував наш дім. Жінки стукали в двері, сварилися між собою й лізли у відчинені з ночі вікна наших класів. Коли невиспаний Аркадій Петрович з'являвся на ґанку, протираючи свої посоловілі очі, швидкий жіночий натовп кидався до нього й шалено збивав його з ніг. Переляканий Аркадій Петрович рятувався тільки тим, що чіплявся за поручні і не давав себе одірвати від східців. Один проти півсотні або й більше жінок він був абсолютно безпорадний.

Жінки репетували:

— Паноньку! До мене сьогодні!

— Господин начальник, ви учора мені обіцяли!

— Паничику ріднесенький, мені б хоч би з п'ятеро! їй же богу, пшениця повисипається! Перестояла вже!

— Бреше вона! їй невістка з дітьми помагає!

— Собака бреше, а ти за нею!

— А різала-порола! Думаєш, як твоєму «єгорія»[219] пришпилили, так ти вже сама главна на все село? А в мого он обидві ноги прострелені!

— Бо він у тебе самостріл, а мій геройством заслужив.

— Самостріл? І-і-і-і!

Інші — багатші — тихенько пробиралися з заднього ходу або влазили через вікна і втискували нам до рук різ>ні подарунки. Тут були і курчатка, і свіженькі яєчка, і гусочки, і качечки, і палянички, і глечики з суницями, і сметана, і масло, і інші ласощі сільського меню.

— А сніданок який я вам, хлопці мої, зберу! Яєчні насмажу, молока напряжу, молодесенької цибульки накришу, а суниць у мене ціле цеберко! Будеш їв, скільки тобі заманеться! І шовковиця є, кислички вже достигають! Хлопчики мої гімназистики! Ходіть до мене, допоможіть бідній удові.

Наше товариське вирішення було — допомагати в першу чергу найбіднішим. Отже, приймати подарунки було поміж нас суворо заборонено. Так само заборонялося користатися з ласки хазяйок і ласувати їхніми сніданками, обідами та полуденками. Ми були на казенних харчах. Виходячи вранці, ми випивали по кухлику молока з житнім хлібом. Біля десятої ми снідали на полі принесеним із собою розігрітим тут же кулешем. О другій ми полуднували салом та цибулею. О п'ятій ми кінчали роботу й верталися обідати додому.

Звісно, ми категорично відмовлялися від подарунків, які приносили нам до школи, але треба признатися, що на полі ми хутко звикли не гребувати запропонованим нам їстівним. Під час роботи юнацький апетит сягав звірячої ненажерливості, а казенний пайок був все ж таки доволі обмежений та одноманітний. Крім того, був то вже час продовольчих труднощів, і в місті ми вже жили на хлібних та цукрових картках. Вареники з вишнями, молода картопля з колотухою або борщ із курчам — ласощі, які пропонували нам в деяких хатах, — все це дуже спокушало нас, і не завжди щастило нам додержати об'єктивної безсторонності у виконанні черги. Багатше жіноцтво хутко навчилося купувати пас, ще звечора підмовивши на паляниці та коржі.

Другого дня після розподілу загону на три артілі, щойно визволивши Аркадія Петровича з верескливого й гарячого жіночого натовпу, Зілов поспішав до своєї артілі, що ладналася вже вирушати на поле. Раптом у півтемних сінях він наштовхнувся на якусь жіночу постать, що причаїлася біля дверей. Зілов перепросив і хотів був рушити далі. Але жінка спинила його, схопивши за руку.

— Паничу, — прошепотіла вона, — зробіть так, щоб хоча б кілька хлопців до мене пустили сьогодні.

— Я ніякий панич! — сердито відсторонився Зілов, якого звертання «паничу» дуже ображало. — Ви можете казати до мене так, як говорите до своїх хлопців на селі: «парубче». Крім того, я нічого зробити не можу. Є черга. Запишіться в чергу. Коли надійде ваша черга, ми прийдемо й вижнемо вашу пшеницю…

— Таж висиплеться ж, паничику, висиплеться… парубче!..

Поміж них раптом з'явився Кульчицький. Він проходив через сіни і почув останні слова молодиці. Вільно й впевнено він обняв жінку за плечі й на мить пригорнув до себе.

— Як твоє прізвище, кажи мерщій! — прошепотів він.

— Стецюра Вівдя, — таким же шепотом відказала жінка.

— Прийдемо… — кивнув Кульчицький, — іди на вулицю і чекай, зараз виходимо…