Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Коли вони з Зіловим відійшли до п'ятнадцятки, під якою стояли тикви, там були дві жниці. Вони жадібно пили воду, заломивши голови й перехиливши тикви до рота. Тоненькі струмочки води жваво бігли по шиї, по грудях за пазуху.

— Йой! — верещали молодиці, немовби їх хтось лоскотав, і розтирали сорочкою патьоки води по гарячих, розчервонілих тілах.

Зілов з Сербиним напилися й собі аналогічним способом і намочили Аркадієві Петровичу рушника. Молодиці поглядали на них скоса, грайливо посміхаючись:

— Йой, біднесенькі, як вони заморилися, бігме!

Силкуючись потрапити їм у тон і відповідати їхньою ж мовою, Зілов солідно й недбало відказав, що вони зовсім і не заморилися, а просто н їхнього начальника від сонця заболіла голова, і вони прийшли намочити ганчірку.

— Ая! ая! Там вже чи голова, чи не голова, а попервах переболіти кожному тра! — і молодиці весело, проте співчутливо, зареготали. — А й молодесенькі ж ви які! Чим воно там і робити? — і старша з молодиць поплескала Зілова по плечах і помацала йому груди. Її рука неждано зустріла дебелі, витренувані й загартовані м'язи спортсмена й коваля. — Йой! — здивувалася вона. — Таж воно здорове яке!

В цих словах було і здивування, і пошана, і ще щось незрозуміле, але хвилююче. Зілов відчув раптом, як невідь із чого він червоніє.

Молодиця підперла щоку рукою і зажурилася:

— Отакий і Савка мій був перед тим, як його на війну забрато. Виссали вже з нього, мабуть, і соки, й молоки. Йой, горенько мені бідній, і що ж то я буду робити? Нікому за мене дбати, нікому мене й пригортати. Горпино! — гукнула вона до другої молодиці. — Ти Савку мого пам'ятаєш? Ото леґінь був! Га?

— Був… пам'ятаю, — ліниво відказала подруга. Її увагу забрало зараз зовсім інше. Її зацікавили постоли на ногах у Сербина. Їхавши на польові роботи, Сербин пішов на ярмарок і купив собі справжні, хороші, міцні й красиві селянські постоли.

— Іч, постоли які! — заздро протягла молодиця. — Що добрі, що дебелі! І мені б по нозі саме впору! — Вона поглянула на свої босі ноги і закотила спідницю до колін, милуючися з своїх литок, м'язистих, смуглявих і міцних. — Виміняй, парубче, постоли, га?

Сербин зустрів її пильний і гострий погляд, якийсь чудний і таємний з-під примружених повік, і розгубився. Він не знав, що сказати. Він розумів, що це жарт.

— Ну да, — нарешті знайшовся він. — А що ж мені буде? Молодиця пустила бісики з очей:

— До неділі і босий походиш, а в неділю на вулицю вийдеш: нащо тобі постоли, коли біля тебе така файна молодиця в постолах буде? — Вона крутнулася на місці, грайливо притопнувши босими ногами. — Чи я тобі не красна?..

Вона не докінчила. Сербин глянув на неї. Він відчув, що червоніє — як рожа, як мак, як сама кров. Ху, чорт, він ніколи й не думав, що в нього так багато цієї самої крові!

Молодиці зайшлися сміхом і, війнувши спідницями, зникли за копою.

Коли туман одлинув з Сербинових очей, він глянув на Зілова.

— Га? — спитав він.

— Ну да… — відказав Зілов.

І раптом вони відчули, що їм зовсім не боліли попереки, не шуміло в головах. Вони не почували найменшої втоми. Навпаки, їм так хотілося робити, рухатися, діяти. Забувши віднести Аркадію Петровичу рушник, вони похапали серпи й кинулися до полоси. Не перепочиваючи, вони жали до снідання.

Перший робітничий день довелося закінчити раніше, ніж сподівалися. До третьої години всі наші женці, за винятком лише Потапчука, вибули з строю і звалилися з ніг. За нормою ми мали робити до п'ятої години.

Розбиті, виснажені, ледве тягнучи ноги, але щасливі й горді, ми повернулися до села.

Перший день закінчено з непоганими для початку показниками. Чотири копи ми все ж таки поставили. Це двісті сорок снопів. Пересічно по десять на брата. Правда, молодиці повижинали за цей час по копі. Але ж це було тільки вшестеро проти нас. Ура! На відзнаку нашої перемоги ми ввійшли до села з піснею. Але, добравшися додому, ми враз охляли й підупали. Пісня забрала останні наші сили. Ми ледве переступили поріг.

Жити мали ми в місцевій школі. З чотирьох її класів було винесено парти і просто на підлогу накидано горами сіна. Це й було наше «умеблювання» — наші ліжка, наші крісла і стільці. Кожний одгорнув собі купку сіна й кинув на неї простирадло, ковдру і клунок. Це була його постіль і взагалі його куток. Ми розмістилися в трьох класах по десятеро, а четвертий зайняв Аркадій Петрович. Їдальня була' влаштована в коридорі. Вздовж вікон ми зсунули вузькі і довгі класні столи.

Наше повернення з поля вітали густою парою два казани — з борщем і з кашею. Дека з накраяним свіжим житнім хлібом, тридцять бляшаних мисочок і тридцять запашних новеньких липових ложок лежали довкола них. Аромат їжі вдарив нам у зморені голови і сп'янив, як ефір.

Їсти! Ах, як хотілося їсти!

Але перед тим, перед їжею, перед обідом, треба було хоч на секунду спочити. Отак — кинутися на гору пахучого сіна, простягтися горілиць і розкинутися на м'якому змореними, змученими, виснаженими членами. Руки, ноги, крижі, в'язи і поперек! Ох, поперек насамперед! Бідний нещасний поперек! Примружити очі й замовкнути. Не говорити, не чути! Ні, не спати і не дрімати навіть, а так тільки — примружити очі і глибоко зітхнути…

Куховарка марно бігала коло нас, марно гукала і штурхала нас попід боки.