Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Макарова інформація була, звісно, зустрінута гомеричним реготом.
— Як же ти спатимеш, Макар, без ковдри?
— О! — Макар, виявляється, по дорозі сюди встиг вже про це подумати. — Взагалі, це дурниці! На селі, знаєте, є така штука, зветься половою, в неї можна заритися по шию, і буде тепло, як під периною! Крім того ж, взагалі сіно, солома і таке інше. А білизни, взагалі, більше одної пари й не потрібно. Там же, кажуть, під боком став — пішов, значить, і виправ собі підштаники…
Інспектор спустився з ганку й підійшов до Макара теж. Його заінтригував пудовий пакунок з книжками.
— Що це за книжки? — поцікавився він.
— Взагалі, так собі, знаєте, книжки…
— Белетристика? Підручники?
— Ну да, знаєте, і белетристика, і підручники, взагалі!
— Ану, розв'яжіть.
Гомін незадоволення пройшов по нашій лаві. «Що це, огляд? Трус?»
— Розв'язуйте, розв'язуйте! — підохотив інспектор вже цілком офіціальним, інспекторським тоном.
Макар знехотя підкорився. Він розв'язав шворку, і стовпчик книжок розсипався по крилу ґанку. Інспектор висмикнув з купи кілька. Це була непогана колекція гуманістів середніх та ідеалістів нових віків з кількома безперечно рідкісними екземплярами. Поміж них були перемішані окремі книжки Конан-Дойля[211], Бусенара[212] і Жакомо[213]. Одначе особливу увагу інспектора привернули: Юм — «Исследование о человеческом разуме»[214], Спенсер «Основные начала»[215] і Арістотель «Этика»[216]. На його обличчі відбилося відразу і здивування, і поблажлива зверхність:
— Невже ви, Макар, думаєте, що розумієте ці книжки?
— Я ще не читав їх, Юрію Семеновичу…
— І не читайте…
Макар промовчав.
Інспектор раптом кинув бровами на очі. Книжка, яку він висмикнув щойно, не вподобалась йому.
— А це мені доведеться у вас забрати…
— Юрію Семеновичу!
— Да, да! Одержите, як закінчите гімназію.
То було: Герцен — «Кто виноват?»[217].
— Але ж це белетристика, Юрію Семеновичу.
— Це нічого не значить.
— Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…
— А чия?
Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!
Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.
За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!
Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині:
Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус — Пост юкундам ювентутем, пост молестам сенектутем, Нос габебіт гумус! Віта ностра бревіс ест, бреві фініетур, — Веніт морс вельопітер, рапіт нос атроцітер, Неміні парцетур!
