Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Чудово! — декламував інспектор. — Надзвичайно!

Ми мало не лопалися від напруги стриманого сміху. На наше щастя, високе жито ховало наші розшарілі обличчя.

Нарешті інспекторові це набридло. Він сказав, що буде з нами снідати, а тим часом трохи спочине з дороги під «копною». «Копною» він називав п'ятнадцятку. Там, під п'ятнадцяткою, лежали купою наші тужурки, барильце з водою та клунок з їстівним. Інспектор відійшов. Ми легко зітхнули і, стиха кленучи, жали собі далі.

Так проминуло хвилин з п'ять. Раптом Кашин, що глянув з-під руки назад убік до інспектора, аж присів і пополотнів.

— Хлопці! — скоріше прохрипів, аніж прошепотів він. — Прокламація!..

Ми всі озирнулися до п'ятнадцятки. Лютий мороз вдарив нам по спинах і аж стягнув шкуру до хребців. Позаду, там, під п'ятнадцяткою, стояв, випроставшися на весь свій велетенський зріст, інспектор і тримав близько перед лицем невеличкий чотирикутник білого паперу. То була прокламація. Потапчук забув її сховати. Він просто покинув її поверх своєї тужурки, приваливши чимось, щоб не здуло вітром.

Інспектор кінчив читати і опустив руку з папірцем униз:

— Дежурный! — заверещав він так, що чути було, мабуть, аж під селом. — Кто дежурный?

Ми злякано перезирнулися. Хто ж був дежурний? Чорт побери, всупереч правилам розпорядку, ми ніколи не призначали дежурного.

— Хто ж піде? Кому піти? Репетюк, ви староста…

Але інспектор сам допоміг нам вийти з прикрого становища.

— Все сюда! — завищав він.

Спустивши серпи й похиливши голови, ми неквапом наблизилися.

— Эт-та что? — інспектор тримав прокламацію в лівій руці і правою колотив по зібганому папірцю. — Эт-та что такое, я вас спрашиваю?

Ми мовчали.

— Прокламация против войны?

Ми мовчали.

— Где вы се взяли?

Ми мовчали.

— Я вас спрашиваю, где вы взяли эту гадость?

Ми так само стояли і мовчали.

— Вы будете отвечать?

Ми мовчали.

— Кто не ответит мне сейчас, тот может считать себя с этой минуты исключенным из гимназии!

Тоді раптом виступив наперед Зілов.

— Ми… — він зашпурхнувся на першому ж слові, але зразу відкашляв і більш-менш щасливо закінчив своє речення. — Ми її знайшли, Юрію Семеновичу. По дорозі, як ішли сюди.

— Ложь! — обірвав інспектор. — Кто вам ее дал?

Ми мовчали.

— Такие вещи не находят. Их знают, у кого берут. Кто вам ее дал?

Ми все ж таки мовчали.

— Прекрасно! — Інспектор зжмакав і сховав до кишені злощасну прокламацію і рушив до фаетона. — Прекрасно!

Це вже не було те «прекрасно», яке він говорив нам десять хвилин перед тим, милуючись з нашої роботи. Це було лиховісне й страшне «прекрасно».

— Вскочили!.. Оце понт! — спробував поламатися Кульчицький, але в нього нічого не вийшло, і він замовк.

Весела й жвава наша хазяйка стояла поруч з нами і перелякано та стурбовано зазирала нам усім по черзі в очі.

— Біднесенькі мої, що ж тепера будете робити? Таж то, мабуть, Яків Юринчуків вам її, оту прокламацію, підкинув. Га? Чи ж правда, Петре? Він їх тут усім роздає. Проти війни, абощо! А я, а я, проти війни ж!

— Він! — Потапчук хитнув головою.

— І ви знали, що він вам давав?.. Сер?..

І на Репетюкове запитання Потапчук теж мовчки кивнув головою.

— Він — революціонер?

Потапчук кивнув і Зілову…

В найбільший розпал жнив зайшла раптом довга й нудна негода. Дощі вдарили відразу грозами, потім розсипалися нескінченною мжичкою й сльотою. Сиві і мляві хмари немов назовсім спустилися на землю й назавжди простелилися по полях важкими й паркими туманами. Щедрий врожай опинився під загрозою. Не зняті ще хліба полягли, місцями їх прибив град, у низинах поля затоплено водою й занесло мулом. Дороги роз'юшилися, мов баговиння. Роботи в полі тим часом припинилися.

Ми опинились ув'язнені в мурах нашої школи за суцільною сіткою дрібного дошкульного дощу: ми не мали ні шинелей, ні калош. Високі чоботи мав тільки Левко Репетюк. Він негайно ж їх взув і зник невідомо куди. Втім, догадатися було неважко. Ще кілька днів тому Репетюк захоплено розповідав, що за півверсти від села живе місцевий дідич і що в нього аж четверо дочок: єпархіалка, гімназистка, курсистка та найстарша — «на виданні». Ясна річ! Капітан Репетюк подався до «вищого світу».

Цей ганебний вчинок був нами засуджений як зрада товариства, як підле заплямування славних традицій жінофобського гімназичного рицарства. Він вартий був презирства і покарання.

Проте дійшлий капітан Репетюк вправився «купити» нас раніше, ніж ми зібралися зняти його на глум і ганьбу. Вранці другого ж дня він прокинувся перший і загримів на цілу нашу кімнату:

— Прокидайтеся, джентльмени! Я маю переказати вам спокусливу пропозицію!

Ми неохоче продирали очі й сідали на своїх сінниках:

— Ну, що там ще таке?