Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Навкруги в степу блимали далекі вогники багать. Всюди рівнина жила невідомим життям. Якісь стривожені вершники пробирались улоговинами через степ, і вночі спалахували вогники далеких багать…

Джебе не міг заснути всю ніч. Важкі думи, уривки розмов, знайомі обличчя пропливали перед ним, і він то переймався люттю, то починав дрімати… І знов перед ним поставали то залізний шолом з чорними лисячими хвостами страшного старого Чінгісхана і його зеленкуваті, котячі, некліпаючі очі, то пронизливе відкрите око Субудая, то помахи виблискуючих мечів…

Тепер мають бути битви з урусами, сильними воїнами, які не втікають, а самі шукають бою. Перемога над ними буде дуже важкою!.. Тепер настають такі дні, коли може померкнути вся слава Джебе, завойована його перемогами в Китаї.

Або він накладе в цих степах своєю головою, або ім’я Джебе знову всі повторюватимуть у золотій юрті кагана як великого переможця урусів і кипчаків, що забрав золотий шолом у Мастисляба.

Вранці нукери розбудили Джебе.

— Дивись, що діється на тому боці… Уруси пригнали зверху стільки човнів, що в’яжуть міст через річку. Їхні вози вже спустилися до самої води. Там скупчилося багато кінноти і піших воїнів[156]. Незабаром вони почнуть переходити на цей бік. Що робити?

— Не заважай урусам! — наказав Джебе. — Спостерігайте здалеку і відступайте в степ!

… І загорілись уруси й кипчаки бажанням розбити татар: вони гадали, що ті відступали з страху, через малу силу, не бажаючи битися з ними, і тому навально переслідували татар. Татари все відступали, а ті гналися слідом дванадцять днів.

Сухорлявий рудий кінь Джебе-нойона легко вилетів на одинокий курган і зупинився біля високої кам’яної постаті степового богатиря. Його широкі сутулі плечі, плоске обличчя, короткий меч на стегні, гостроверха шапка і навіть чашка в руках були за давньої давнини старанно висічені з суцільного каменя молотком кочового майстра… Минули віки, і багатолюдна країна перетворилася на пустельний степ, а кам’яний богатир, як і колись, міцно стояв, глибоко вкопаний, на вершині Кургана і похмуро дивився опуклими сліпими очима в той бік, куди він колись чинив свої наскоки.

Так само нерухомо, як ідол, сидів на коні Джебе, вдивляючись холодними примруженими очима в той бік, звідки по зеленому степу, що парував ранковими туманами, швидко розповзалися лави чорних рухливих крапок… Вже вмилений кінь остиг і вільно тягнув повід, силкуючись схопити чорними губами чахлі стеблинки блідого полину; він уже почав збивати копитом солончаковий грунт, а Джебе не міг одірвати погляду від густих рядів руських воїнів, що все наближалися.

Попереду вершники… Одні посуваються дорогою, інші широко розсипалися по степу… Над ними здіймається чорна хмара куряви… У них короткі списи… Ось у куряві виразно видно вози. Руси сподіваються на багату здобич, вони везуть на возах зброю, казани і мішки з хлібом.

Джебе натягнув повід. Час їхати… Руси вже помітили самотнього вершника на кургані… Ось кілька русів і кипчаків відокремились од загону. Вони швидко прямують в його бік. Інша група вершників помчала вперед дорогою, щоб відрізати йому шлях. Але недарма Джебе любить свого рудого жеребця, одного з найкращих скакунів у його тумені.

Джебе з’їжджає запиленим солончаковим схилом кургану. Збоку земля розрита і видно чорний вузький вхід, — мабуть, тепер лігво степових вовків. А раніше хтось рився в могилі богатиря, хотів викрасти його золотий скарб…

Джебе прискорює біг коня. Треба дістатися до яру. Там причаїлися в засаді сотні Гемябека. Татарські розвідники залягли в траві і добре все бачать — і наближення урусів, і втечу від них Джебе.

Але руські вершники все ближче… У них добрі коні, вперед пущено найкращих вершників. Небезпечніші за інших ті, що скачуть навперейми, звернути вбік не можна, — ліворуч яр з стрімкими берегами, праворуч у руси. їх дев’ятеро. Троє задніх почали відставати… Передні шість теж розкололись, вони хочуть оточити його.

З-під ніг коня вилетіла зграйка сірих куріпок і понеслася вбік, знову падаючи в траву. Заєць метнувся з-під широкого лопуха і помчав прямо, прищуливши вуха. А кінь, як і раніше, легко скакав, відкидаючи руді ноги, стрибаючи через кущі бур’яну, і швидко виносив Джебе, що схилився до гриви.

Вороги недалеко… Джебе розрізняв їхні загорілі обличчя під залізними шоломами. Двоє урусів прикриваються червоними щитами: один зовсім молодий, з рум’яним обличчям і чорними очима, у другого сиві звисаючі вуса. Найближчий за всіх третій в яскраво-червоному чекмені — кипчак на вороному коні… Він намотує на руку аркан.

Вірне око у Джебе, і не схиблять його стріли. Джебе натягує свій страшний тугий лук, і кипчак, змахнувши руками, падає з сідла. Сполоханий вороний кінь мчить уже без вершника, задерши голову, і вітер розвіває його довгу гриву.

Молодий руський воїн близько… Через якусь мить коні зіткнуться. Юнак сильно метнув короткого списа, але той тільки сковзнув по плечу сталевого татарського панцира… Друга довга стріла Джебе вп’ялася юнакові між чорними блискучими очима… Прощай, славо! Прощай, яскраве сонце, прощай, отчий дім!

Джебе не оглядається… Він шукає очима: де ж нукери Гемябека? Ось вони! Ціла юрма їх уже вибралася з яру і мчить з