Чінгісхан - Василь Григорович Ян

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Для старшого шкільного віку

Переклав з російської Анатолій Шиян

Художник Костянтин Музика

За виданням: Ян В. Чінгісхан, — К.: Дніпро, 1982

«Сокіл у небі безсилий без крил. Людина на землі немічна без коня.

Все, що трапляється, має свою причину, початок мотузка тягне за собою кінець його. Обраний правильно шлях через рівнини всесвіту приводить мандрівника до наміченої мети, а помилка і безтурботність затягнуть його на солончак загибелі.

Коли людині випадає нагода спостерігати надзвичайне, як-от: вибух вогнедишної гори, що знищила квітучі селища, повстання пригнобленого народу проти всесильного володаря або вторгнення на рідні землі батьківщини небаченого дикого народу, — все це очевидець мусить повідати на папері. А якщо він не навчений мистецтва нанизувати кінцем очеретинки слова повісті, то він повинен розповісти свої спогади досвідченому переписувачеві, щоб той начертав сказане на цупких аркушах на науку внукам і правнукам.

А той, хто пережив надзвичайні події й не розповів про них, схожий на скупого, що, загорнувши в плащ коштовності, закопує їх у пустинному місці, коли холодна рука смерті вже торкається його голови.

Проте, загостривши очеретяне перо і вмокнувши його в чорнило, я замислився в нерішучості… Чи ж вистачить у мене слів і сил, щоб правдиво розповісти про нещадного винищувача народів Чінгісхана та про його люте військо?.. Жахливе було вторгнення цих дикунів з північних пустель, коли на чолі війська мчав їхній рудобородий володар, коли розлючені воїни на невтомних конях проносились мирними долинами Мавераннагру і Хорезму[2], лишаючи на дорогах тисячі порубаних тіл, коли кожна мить породжувала нові страхіття і люди запитували одне в одного: «Чи засяє знову небозвід, застелений димом палаючих селищ, чи то вже настав кінець світу?..»

Багато хто умовляв мене повідати на письмі все, що я знав і чув про Чінгісхана і про вторгнення монголів. Я довго вагався… А тепер я дійшов думки, що в моєму мовчанні немає ніякої користі, і я наважуюсь описати величезне лихо, подібного якому не бачили на землі ні день ні ніч і яке спіткало все людство, а особливо мирних трудівників твоїх полів, змучений нещастями Хорезм…

Тут моя розповідь уривається, щоб не забігати надто далеко. Старі люди підтвердять, що все, описане мною, дійсно сталося…

Наполегливий і терплячий побачить щасливий кінець розпочатої справи, той, хто шукав знання, знайде його…»

Нерідко трапляється, що книги, творіння митця ми знаємо значно краще, докладніше, ніж його життя. Так принаймні сталося з одним із зачинателів радянської історичної романістики Василем Яном, чиї твори давно перестали бути надбанням тільки російської літератури, вийшли далеко за межі Вітчизни, видаються й перевидаються багатьма мовами світу і чиє життя мало кому відоме навіть із нас, його співвітчизників.

Василь Григорович Янчевецький (Ян) народився 4 січня 1875 року в Києві, в сім’ї викладача грецької та латинської мов.

За свідченням сучасників, будинок, де ступив перший крок майбутній письменник, стояв недалеко от місця, яке нині займає Київська державна консерваторія. Хатина потопала у вишняку, вікна її виходили до Думського майдану.

Через рік сім’я Янчевецьких переїхала до Петербурга, а невдовзі до Прибалтики — спочатку до Риги, потім до Ревеля (сучасного Таллінна).

Тут, на околиці імперії, в невеликому провінційному місті, на повну силу проявився педагогічний і перекладацький талант Григорія Андрійовича Янчевецького, батька письменника, вихідця з родини українських священиків, що бере свій початок з Волині, з Почаєва, вихованця Київського університету.

Янчевецький-старший блискуче перекладає Ксенофонта, Гомера, інших старогрецьких поетів і філософів, перекладає і видає праці видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського, редагує місячник «Гимназия» та додаток до нього «Педагогический еженедельник», видає газету «Ревельские известия».

Не забували в родині Янчевецьких Україну. «Мої рідні все життя залишалися вірними звичкам і спогадам свого дитинства і юності, — згадував В. Ян. — Тому в домашніх розмовах завжди було чути українські вирази, жарти, пісні, а за столом переважали борщі, вареники, галушки і деруни з вишкварками».

Директор класичної гімназії, прогресивний педагог, Григорій Андрійович прищеплює своїм учням не тільки академічні знання, а й дбає про їхні естетичні смаки, виховує в них почуття патріотизму, служіння народові. Відомо, що він був ініціатором гімназійних спектаклів, поставив «Едіпа» грецькою мовою, у якій, до речі, уперше виступив на сцені одинадцятилітній Василько; здійснив вистави «Аскольдової могили» і «Наталки Полтавки», де Григорій Андрійович зіграв роль Петра.

У всіх цих подіях, що відбувалися в родині та гімназії, активну участь бере майбутній письменник. Разом, із старшим братом Дмитром він виступає на вечорах, їздить на співанки, бігає до друкарні, де випускаються «Ревельские известия», і, зачудований дивом народження газети, проводить там години свого дозвілля. «Я люблю три шуми, — скаже він на схилі літ, — шум моря, шум школи і шум друкарських машин».

Чи не звідти, з тієї друкарні на Морській вулиці в Ревелі, виніс Василь Григорович любов до слова…

Однак про це потім. А поки що пригляньмося до