Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Навіщо нас викликали? Рятувати диких половців? Не бачити б їм світу-сонця! Без них стане легше! Нехай самі себе рятують, а ми подивимось!

Огрядний хан Котян відокремився він натовпу і, перевалюючись на кривих ногах, поспішив до ганку. Торкнувся рукою землі, торкнув гаптоване золотом убрання князівське і, захлинаючись, сказав:

— Княже найсвітліший! Ти раніше був ласкавий до мене, як і я до тебе! Будь нам замість батька! Допоможи прогнати злобний народ хана Чагоніза! Наче вовки, шастають по нашій землі ці лиходії, яких звуть татарами. Всю нашу землю сьогодні у нас відняли, а завтра прийдуть до вас і вашу Руську землю візьмуть. Бороніть нас! Якщо не допоможете нам, всі ми нині порубані будемо, а ви, руські, завтра будете побиті! Треба нам усім з’єднатись і оборонятись однією раттю.

— Не каркай! Чого наплів! — лунали невдоволені голоси. — Тихше, дайте говорити! Навіщо без пуття лаятись?

Другі заперечували:

— Половці — вороги наші! Вони зараз на нашій землі без моці й сили — Перебити всіх і багатство їхнє забрати!

Нові голоси, перебиваючи один одного, змішалися в дикий галас. Князь київський безпорадно озирався, піднімав руки. Крики посилювались.

Князь Мстислав Удатний, рішучий і швидкий, зійшов на східці ганку.

— Князі преславні, і воєводи чесні, і всі молодці руські! — говорив Мстислав. — Чи не всі ми сини однієї землі святоруської? Забудьмо старі сварки, і чвари, і війни з половцям! І ми їх били і полонили, і вони нас палили й громили… Зараз тяжкі дні настали і для половців, і для нас. Коли наступає новий, невідомий ворог, краще дружба, ніж війна з половцями. Якщо ми зараз їм не допоможемо проти безбожних татар хана Чагоніза, то половці можуть до них перейти, і сили ворожі стануть ще більшими.

— А що за люди татари? Може, вої прості, простіші, ніж половці. Скільки їх?

— Хан Котян разом з аланами бився проти татар Чагоніза. Каже, що нападають вони дружно, рубаються завзято. Прийшли вони здалеку, пройшли країну Обезів[153] і Залізні Ворота. Самим половцям було не під силу спинити татар. Розграбували татари намети половецькі, взяли в полон і дружин, і коней, і худобу, і всі багатства Котяна та інших половецьких воєвод… Тепер татари так ополонились, що не знають, куди дівати свій полон, обжерлись, як пес на падлі, і поставили свої багаті товарища[154] біля Лукомор’я на берегах Хазарського моря… А самі татари без нічого, на конях, без возів, вирушили на Руську землю. А коли хто каже, що я не заради землі святоруської стараюся, а заради мого тестя, тепер убогого хана Котяна, то все це на мене чорна брехня!..

Натовп слухав уславленого князя Мстислава, затамувавши дух. Почулись окремі вигуки:

— До берега Хазарського моря далеко, днів з двадцять ходу.

— Не вперше нам зустрічати незваних гостей! Князю київському доведеться зустрічати їх, нехай він і журиться про це!

Натовп гудів, знаючи, що нема у князів єдиної братньої любові, нема єдиної волі, і відчувається в них давнішня злоба, і печуть їх старі рахунки.

Почувся спів. Церковна процесія у парчевих ризах з’явилася в потрібний час, щоб утихомирити розпалені пристрасті й суперечки князів. Чотири широкогруді диякони, розмахуючи кадилами, хлопчики з засвіченими товстими, як рука, восковими свічками, старі протопопи з металевими хрестами в руках, нарешті митрополит у великій золотій митрі, смаглявий чорнобородий грек, підтримуваний під руки двома хлопчиками, — всі наблизились до ганку, протягло співаючи, і зупинились, одразу внісши тишу.

Князь київський підійшов до митрополита, схилився, склавши долоні, поцілував благословляючу старечу руку і тихо шепнув:

— Скажи повчання, святий отче! Умов князів стояти дружно, любовно, забувши старі кривди!

Митрополит піднявся на ганок, благословляючи всіх на три сторони і почав говорити завчену промову, погано вимовляючи руські слова:

— Братіє і сини мої люб’язні! Навчіться бути благочестивими діячами згідно з євангельським словом! Спонукайтеся на добрі діла ради господа! Язику стриманість, розумові смирення, тілу підкорення, гніву згуба!..

Князь київський стояв, лагідно схиливши голову. Мстислав Галицький тривожно оглянувся, помітив розтулені роти і невдоволення на обличчях. А митрополит говорив далі:

— Якщо ти чогось позбавлений, — примирись і не мстися! Якщо ненавидимий і гнаний, — терпи! Якщо зганьблений, — моли! Господь вказав нам перемагати ворога трьома добрими ділами: покаянням, слізьми і милостинею…

Мстислав обережно підійшов до чотирьох дияконів і шепнув:

— Грек з глузду з’їхав! Усе переплутав! Кому він про сльози і покаяння говорить? Адже князям говорить, а не челяді і смердам! Мерщій починайте будь-який псалом чи тропар, — кожному дам по барану!

Митрополит щось белькотав ще, а всі чотири диякони разом почали співати тропар, за ними підхопили всі протопопи та хлопчики низькими і тонкими голосами. Князівські тіуни оточили збентеженого митрополита і допомогли йому ввійти в князівську гридницю.

На верхню приступку сходів зійшов молодий князь ростовський Василько.

— Я прискакав з далекої півночі, від Ростова великого. Заради Руської землі і заради християн кажу я вам ось що. Прибули до нас спішні гінці від князя київського, Мстислава Романовича, кваплячи озброїти полки і поспішити на оборону Руської землі. Привів я своє невелике військо, а найсильніший з нас, князь суздальський Юрій Всеволодович, усе ще гадає: чи прийдуть татари до нього в Суздаль, чи обійдуть стороною? І тут я чую такі ж розмови; «Кожний хай дбає за свою голову!» А святий митрополит говорить слова, пристойні не воїну, а древньому старцеві перед кончиною, — про покаяння і сльози… Тихою лагідністю не зупинимо ворога, не вдержимо землі Руської…