Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Правильно, правильно сказав Василько! — закричали у натовпі.

Народ невідомий і злий йде швидко, верхи… Треба з честю зустріти незваних гостей. Треба відбитись од них і притомити назавжди. Татари не крилаті, не перелетять через Дніпро, а якщо й перелетять, то, певно, сядуть, і ми тоді побачимо, що бог дасть.

— Приймемо їх на мечі й сокири!

— Так нехай наші стольні князі, — вів далі Василько, — пройдуть до гридниці князя Мстислава Романовича і за стародавнім звичаєм сядуть тісним колом на одному килимі й вирішать: чи зустріти поганих недругів слізьми й покаянням, чи випробуваними дідівськими мечами булатними?

— Правильно сказав князь Василько. Нехай так і буде! — закричали з усіх боків.

— А хто буде найстарший? Хто поведе полки? Я під рукою Мстислава Романовича не піду! — кричали з одного боку.

З другого підхоплювали:

— Нехай поведе рать Мстислав Мстиславович Галицький. Недарма його прозвали Удатний, він удачу принесе!..

Двадцять три князі пройшли до гридниці київського князя, щоб вирішити, що робити. Думали довго, а домовитися не змогли. Мстислав Удатний доводив, що треба напасти на татарський табір біля Лукомор’я. «Захопивши їхні товарища, ми збагатимо всіх. Тоді не тільки князь, а й простий ратник одержить здобич чималу».

Ця думка про похід до Лукомор’я багатьом сподобалась, але князі ніяк не могли обрати одного воєводу для всіх полків.

Тим часом із степу прибіг один з бродників. Він повідомив, що невідомі татари густо сунуть до Дніпра. Це прискорило рішення йти проти татар, переправляючись через Дніпро біля острова Хортиці.

Князі зійшлися на одному: кожний князь іде сам по собі з своєю раттю, ніхто нікому шляху не перебиває. Хто, щасливий, прийде перший до Лукомор’я і захопить татарський табір, той чесно повинен поділитися з іншими князями.

Всі поцілували хрест/ не порушувати клятви, і якщо хто з князів почне брань проти другого князя, то бути всім заодно проти призвідника. Потім поцілувалися між собою — тут Мстислав Київський і Мстислав Удатний підставили один одному потилиці.

Коли князі підвелися з килима, князь Василько був чорний від думи і турботи. Похмурий, він вийшов на ганок. Його очікував старий співак Гремислав.

— Добром ми не кінчимо, — сказав Василько. — Не так треба воювати. Не багатства татарського слід шукати, а так покласти ворогів, щоб більше не поворухнулись. А йти нарізно, коли кожний одвертає обличчя від іншого — це своєю волею накликати на себе біду.

Настав теплий вечір. Над княжими палатами сяяли ясні зірки. На дворі стояли довгі дубові столи, приготовані для обіду. Коли всі гості посідали на дубових ослонах і затихли, смакуючи князівські пироги і смажених лебедів, а отроки з палаючими факелами стали навколо столів, усі виразно побачили в червоному тремтливому вогні старого співака Гремислава, який сидів на верхній сходинці княжого ганку. Ніжно забриніли переборами дзвінкі гусла, а старий співак, підвівши до неба червоні западини очей, заспівав трохи надтріснутим голосом улюблену бувальщину.

Гремислав співав про сміливий похід Ігоря Святославовича на половців, про сварки і розбрат князів, про марну загибель через це хоробрих руських воїнів, про те, як оці сварки «відчиняли ворогам ворота на Руську землю»…

Багато хто, слухаючи це, схилив голову на руки й замислився: чй не таким лихом загрожує зараз незгода і взаємна зненависть князів і чи не загублять оці чвари і ворожнеча велику руську справу — захист рідної землі?..

Субудай викликав десять своїх тисячників. Джебе прийшов так само з десятьма. Сиділи всі в юрті колом, і старі і молоді. Слухали, що говорить Джебе, А Джебе дивився поверх голів і немовби щось бачив удалині.

— Київ — багате місто… — говорив Джебе. — Будинки для молитви мають дахи високі, круглі, і покриті вони щирим золотом. Ми обдеремо оці золоті дахи і біля намету Чінгісхана поставимо коня, відлитого з чистого золота, такого ж великого, як його білий кінь Сетер.

— Піднесемо Чінгісханові золотого коня! — вигукнули монголи.

В урусів багато ханів; називаються вони по-їхньому «конязь». І всі ці хани — «конязі» — між собою гризуться, як собаки з різних кочовищ. Тому розгромити їх буде неважко. Ніхто не зібрав оцих «конязів» в один сагайдак, і нема в них свого Чінгісхана.

Такого іншого вождя, як наш великий Чінгісхан, ніде в усьому світі не знайдеш!

— Я кажу вам: ми повинні налетіти на уруську землю швидко, підпалити її з усіх кінців і захопити Київ поки… — І Джебе зупинився.

— Поки що? — спитали тисячники.

— Поки не прийшла ще відповідь на донесення наше єдиному й найвеличнішому.

— Чінгісхан накаже ждати його приходу! Чінгісхан захоче сам увійти в Київ! — говорили монголи. — Ми вже брали такі великі міста, як Бухара, Самарканд, Гургандж, і нам узяти Київ неважко. Ми повинні якнайшвидше взяти Київ.

Усі дивилися скоса на Субудая і ждали, що скаже цей хитрий і обережний «барс з відгризеною лапою». Він сидів, зігнувшись набік, і вдивлявся в кожного.

— Не так легко буде розбити урусів, як гадає Джебе-нойон, — сказав тисячник Гемябек.

— Урусів і кипчаків багато — сто тисяч, а нас мало, — двадцять тисяч, та ще один тумен різних волоцюг; вони розлетяться, як зграя горобців, якщо ми почнемо відступати. Небезпечно нам увійти в уруські землі, де багато, дуже багато сильного війська. Нам не можна йти на Київ… Звідси нам треба йти назад, під могутню