Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Чи не згадаєш ти, хоробрий багатуре Гемябек, — сказав Джебе, — що цзиньців[155] було ще більше, ніж урусів, коли ми разом з тобою й іншими багатурами вдерлися в їхні оброблені рівнини за великою китайською стіною?

Субудай заворушився і замахав рукою. Всі притихли і нахилилися в його бік.

— Починаючи справу, треба згадати, як раніше діяв «єдиний». І потім треба подумати, що він зробив би на нашому місці, — поволі говорив Субудай. — Спершу треба перехитрити ворога, погладити його по щетинці, щоб він замружився і, розкинувши лапи, розтягнувся на спині… А тоді кидайтеся на нього і перегризайте йому горлянку!

Всі випростались і перезирнулись. Тепер стало ясно, що доведеться робити. Нічого й думати про повернення назад під захист могутньої руки великого кагана… Субудай говорив далі:

— Урусів багато! Вони такі сильні, що могли б нас розчавити, як чавить на дорозі нога верблюда сонну сарану. Але в них нема порядку! Їхні «конязі» завжди між собою гризуться. Їхнє військо — це стадо дужих биків, які бредуть степом в різні боки… Однак в урусів є свій Джебе! Його звуть багатур Мастисляб… Кажуть, що цей Мастисляб багато воював і до цього часу бачив тільки перемоги, але в них нема свого Субудай-багатура, щоб, коли Мастисляб зарветься вперед у небезпечне місце, його підтримали й виручили!..

— Ми його спіймаємо, оцього Мастисляба, й одвеземо до Чінгісхана! — вигукнули монголи.

— Я обіцяю, — додав Субудай, — що той, хто спіймає Мастисляба і зніме його золотий шолом, той сам одвезе його до Чінгісхана.

Нарада тривала довго. Всі говорили пошепки, щоб вартові нукери не почули рішень монгольських полководців.

Другого дня Джебе виступив на захід із своїм туменом вершників, а Субудай з іншим туменом лишився на берегах ріки Калки, щоб підготувати коней і підготувати їх до вирішальної сутички.

Весна була надзвичайно жарка. Багато днів дули суховії. Трава, що буйно піднялася, почала в’янути і скручуватись. Сонце нещадно пекло і здавалося пронизливим оком Субудая, що підганяло всіх.

Джебе-нойон розділив свій тумен на п’ять частин. З однією частиною на дві тисячі коней він поскакав уперед до Дніпра, а чотири загони інших вершників розставив уздовж звивистого, протоптаного віками шляху в степу.

Кілька татарських сотень поскакали в різні боки, у степові простори, і скрізь, де знаходили кипчацьких кочівників із стадами, зганяли їх до шляху.

Джебе, на чолі сотні вкритих курявою нукерів, під’їжджав до широкого Дніпра, що виблискував у промінні сонця. Чорні осмолені човни пересувалися синьою гладінню ріки.

— Поглянь, ось руські ратники! — сказав перекладач.

На горбі біля берега стояли руські воїни в залізних шоломах з короткими списами. Затуляючись рукою від сонця, вони вдивлялись у степову далечінь. Побачивши, що наближаються не кипчаки, а вершники іншого племені, руси збігли до річки і на човнах відпливли од берега.

Джебе у гостроверхому сталевому шоломі, похмурий і бронзовий від спеки, стримав коня над береговим обривом і вузькими некліпаючими очима довго розглядав горбкувату рівнину протилежного берега. Там чорнів багатолюдний табір, рядами стояли вози з підійнятими вгору голоблями. Паслися табуни різношерстих коней. Піші й кінні воїни пересувалися по рівнині, і яскраво спалахували сонячні іскри на металевій зброї.

Кілька човнів кружляло поблизу берега. Гребці старанно гребли, борючись з течією багатоводної ріки. З одного човна закричали.

— Гей ви, гості незвані! Що ви у нас шукаєте? Який нечистий вітер вас приніс?

Двоє бродників, що супроводжували Джебе, перекладали йому слова, які долітали з човнів.

— Ми йдемо не на вас, а на кипчаків! — гучним голосом відповів бродник. — Кипчаки наші холопи й конюхи. Бийте їх, а обози й худобу беріть собі. Кипчаки нам багато заподіяли зла, та і вам вони шкодять здавна. А ми з вами хочемо миру. Війни з вами у нас нема.

З човна кричали:

— Присилайте ваших послів, а ми з ними переговоримо!

— Аз ким говорити? Чи є у вас тут великий начальник?

— Тут князів багато. Вони з вашими послами вже домовляться!

Джебе вибрав чотирьох нукерів і одного бродника як перекладача і наказав їм перебратися на той берег. Вони повинні побачити головного київського князя і сказати йому: нехай уруси женуть від себе кипчаків, забирають їхню худобу й багатство, а тут, у степу, татари їх порішать.

Вибрані нукери переступали з ноги на ногу, чухали канчуками спини й говорили:

— Про що нам з урусами говорити? Краще почнемо з ними бійку.

Джебе сказав:

— Тоді поїду я сам з перекладачем.

Нукери закричали:

— Ні! Не їдь до них! Що без тебе станеться з нашим військом? Що робитимуть вовченята без старого вовка? Там з тебе здеруть шкуру. Лишайся! Ми поїдемо.

Чотири нукери і бродник спустилися до ріки і гукнули руських, що роз’їжджали поблизу берега. Один човен пристав і забрав монгольських послів.

Джебе довго лишався на високому березі, оглядаючи другий бік. Там, у туманному серпанку, далеко розляглися луки, гаї і голубі заводі; скрізь по дорогах вітер ніс хмари куряви, здійнятої загонами, які підходили.

Вночі, загорнувшись у баранячу шубу, Джебе лежав на могилі коло багаття. Він ждав посланих