У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Вердюрен, яка з огляду на Камбремерів не поїхала на станцію, що, зрештою, робила рідко, — а потім посадила до себе в повіз мене та Брішо. В іншому повозі вмостилися лікар, Саньєт та Скі.
Фурман, хоч і молодесенький, був, одначе, старшим фурманом Вердюренів, єдиним справжнім фурманом; удень він возив їх на прогулянки, бо знав усі шляхи, а ввечері привозив і відвозив «вірних». Супроводили його молодші фурмани (він добирав їх у потребі). Старший фурман був славний хлопець, тверезий і ручий, але з журливою міною і надто пильним поглядом, що свідчило про його схильність псувати собі кров через дрібниці, ба навіть — упадати в зажуру. Але зараз він був у доброму гуморі: йому пощастило прилаштувати свого брата, такого самого, як і він, добрягу, на службу до Вердюренів. Спершу ми поминули Довіль. Трав’янисті пагорби сходили до моря розлогими пасовищами, яким насиченість вогкістю й сіллю надавала незвичайної густини, м’якости і жвавости колориту. Острівці, що в Рівбе-лі підходили куди ближче до порізаного берега, ніж у Бальбеку, надавали морю нового для мене вигляду горорізьби. Ми поминули шале, майже суціль винайняті художниками. Потім звернули на шлях, і тут корови, самі на попасі й налякані нами не менше, ніж наші коні ними, на цілі десять хвилин заступили нам дорогу, а відтак ми рушили над морем. «Але Бога ради! — озвався нараз Брішо. — Повернімося до нашого безталанного Дешамбра; як ви гадаєте, чи пані Вердюрен уже знає? Чи сказали вже їй?» Пані Вердюрен, як майже всі світовці, саме тому, що потребувала товариства, ніколи більше не згадувала тих знайомих, хто по своєму сконові вже не міг приїжджати ні на середи, ні на суботи, ні на обід у вузькому колі. І не можна було сказати про кланчик, дуже типовий у цьому розумінні салон, що покійників у ньому більше, ніж живих, бо, тільки людина вмирала, все подавалося так, ніби її ніколи й не було. І щоб уникнути обов’язкової нуди говорити про небіжчиків або, з огляду на жалобу, касувати обіди, — річ неприпущенна для Принципалки, — пан Вердюрен усім натуркував у вуха, ніби його дружина так побивається через смерть «вірного», що балачки про його втрату можуть збавити їй здоров’я. Зрештою, може, саме тому, що кончина інших уявлялася йому таким неминучим і звичайним лихом, думка про свій відхід так жахала його, що він волів про це не думати. Брішо, добра людина, сліпо вірячи роздебендюванням Вердюрена про свою дружину, боявся, як би скорботна вість не збурила його приятельки. «Так, сьогодні вона все узнала, — мовила княгиня, — потаїти це від неї було годі». — «О, перуни Зевсові! — гукнув Брішо. — Можу собі уявити, який то був для неї страшенний удар: двадцятип’ятирічна дружба! От уже хто був наш то наш!»
— «Авжеж, авжеж, тут уже нічого не вдієш, — озвався Коттар.
— Такі новини завше сумні, але пані Вердюрен — жінка сильна, і розум у неї бере гору над серцем». — «Я не цілком згодна з доктором, — ускочила в слово княгиня; а що вона завжди харамаркала, то здавалося, ніби вона коверзує і воднораз лукавить. — Пані Вердюрен холодна лише на позір, але під цим холодом криється добросердя. Пан Вердюрен розповідав мені, як на превелику силу він зумів утримати її від поїздки до Парижа: мусив збрехати, сказати, що Дешамбра ховають у селі». — «Сто чортів, цього ще бракувало — до Парижа! Але ж я знаю, вона така жаліслива, може, аж занадто. Горопаха Дешамбр! Заледве два місяці тому пані Вердюрен казала про нього: «На одну дошку з ним не поставиш ні Планте, ні Падеревського, навіть Ріслера». Дешамбр із більшою підставою, ніж отой, як там його, Нерон, який навіть німецьких учених зумів пошити в дурні, міг би гукнути: Qualis artifex pereo![21] Але принаймні він — тобто Дешамбр — помер, певне, в мить свого чаклунства, овіяний духом бетхо-венівського натхнення, згас мужньо — в цьому я не сумніваюся; сказати по щирості, цьому священнослужителеві німецької музики подобало пуститися духу під час виконання меси в ге. А втім, ця людина була й справді здатна зустріти кирпату свашку дзвінкою руладою; адже в цьому геніальному музиці, хай і спа-риженому, а все ж шампанцеві родом, іноді юрив французький гвардієць з усією його хвацькістю і гожістю».
З висоти, на якій ми опинилися, море видавалося не таким, як у Бальбеку, де воно скидалося на хвилясті пасма рухливих гір, — ні, тут воно було таке, яким розгортається перед очима з гірської верховини або з дороги, що обходить її, синястий глетчер чи сліпуча долина. Брижі здавалися тут застиглими, концентричні їхні кола наче прокресленими назавше; морська емаль, дуже мінлива в своїх відтінках, у глибу затоки, у виїмку естуарія, робилася синясто-молочною, і в цьому голубому молоці чорні суденця нагадували мух, заплутаних у павутинні. Розлогішої картини годі було уявити. Проте на кожному повороті до неї прилучалася нова частина, а коли ми доїхали до довільських рогаток, скелясті відножини, що досі застували від нас половину затоки, урвалися, і я раптом побачив ліворуч бухту, майже таку саму глибоку, як та, що я мав повсякчас перед собою, але нині ця бухта дедалі розпросторювалася і гарнішала. Повітря на цій вишині п’янило мене своєю живлющістю й чистотою. В цю мить я кохав Вердюренів; мене глибоко розчулювало те, що вони послали по нас ландо. Я ладен був поцілувати княгиню. Я заявив їй, що такої краси ще не бачив. Вона визнала, що їй теж цей край наймиліший. Але я розумів, що для неї, як і для всіх Вердюренів, головне було не те, як милуються ним туристи, а те, що тут можна смачно попоїсти, гостити товариство, писати листи, читати — коротко, жити, бездумно розкошуючи цією красою, а не пробувати осягти її.
Коли повіз на мить спинився біля митниці, розташованої так високо над морем, аж мені здалося, ніби я дивлюся в синясту хлань з вершечка гори, голова мені пішла обертом; я спустив шибку; виразний гомін кожної хвилі, що бухала в берег, мав у своїй м’якості й
