У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

купе і читала «Ревю де Де Монд». Зі страху нарватися на грубощі вона вже давно завела собі звичку сидіти на місці нерухомо, зашиватися в куток — як у вагоні, так і в житті — і, перше ніж подати руку, чекати, щоб хтось привітався перший. «Вірні» застали її за читанням. Я пізнав її одразу: цю жінку, яка могла втратити своє попереднє становище в світі, але не своє панське коліно, принаймні була окрасою такого салону, як салон Вердюренів, я позавчора в цьому самому потязі взяв за бандуршу з дому розпусти. Її непевна соціальна особистість зразу стала мені ясна, скоро я почув її ім’я, — так, помучившись над загадкою, ми з’ясовуємо врешті слово, і воно освітлює все, що досі було для нас у тумані. Таке слово для людини — її ім’я. Дізнатися через два дні, хто була та жінка, обік якої ти їхав у потязі, але так і не визначив, якого вона рангу, цей сюрприз куди потішніший, ніж той, що готує нам журнал, де знаходимо розв’язання загадки з попереднього числа. Відомі ресторани, казино, приміські потяги становлять собою музеї імен цих соціальних загадок. «Княгине! Ми вас прогавили в Менвілі. Чи дозволите нам сісти у вашому купе?» — «Авжеж!» — відгукнулася княгиня; тільки по тому, як вона зачула, що Котгар до неї звертається, вона відірвалася від книги, очі її, як і очі де Шарлюса, хоча най-лагідніший мали вираз, чудово бачили тих, кого княгиня нібито не помічала. Котгар, думаючи, що сам факт запрошення мене вкупі з Камбремерами править мені за достатньо вагому рекомендацію, наважився відрекомендувати мене княгині, і княгиня привіталася зі мною дуже гречно, але всім своїм виглядом показала, що чує мов ім’я вперше. «А хай тобі грець! — скрикнув лікар. — Жінка забула перешити гудзики на моїй білій камізельці. Ох, ці жінки! Що в них у голові? Не женіться! Чуєте? Не женіться!» — сказав він мені. Вважаючи, що як нема про що балакати, то не гріх і розжартуватися, Котгар зиркнув на княгиню та на інших «вірних», а ті, бо ж він був професор і академік, усміхнулися, захоплені його веселістю і простотою. Княгиня повідомила, що молодий скрипаль знайшовся. Вчора він цілий вечір пролежав із мігренню, а нині приїде, ще й привезе з собою давнього приятеля свого батька, якого спіткав у Донсьєрі. Сьогодні вранці, за сніданком, княгиня довідалася про це від пані Вердюрен, про що й розповіла нам, як завжди, скоромовкою, в якій звук р, розкочуваний з-російська, ніжно шемрав у її горлі, немов то був не звук р, а звук л. «А, то ви нині з нею снідали? — перепитав Коттар княгиню, а сам дивився на мене, немов хотів сказати: ну що, переконалися, яка близька княгиня з Принципал-кою? — Ну, та ви у нас вірна-вірнісінька!» — «Так, я люблю цей гулточок лозумних людей, плиємних, не злих, дуже плостих, де нема місця снобам і де всі такі дотепники». — «Достолиха, я згубив квиток! Куди ж він запропастився?» — скрикнув Коттар, побиваючись зовсім даремно. Він-бо знав, що в Дувілі, де нас мали чекати двоє ландо, контролер пропустить його без усякого квитка і тільки ще нижче віддасть йому чолом, мовляв, які тут можуть бути перевірки, коли він одразу впізнав у ньому Вердю-ренового завсідника. «Не посадять же мене за те до арешту», — махнув рукою нарешті лікар. «Ви, пане, казали, — спитав я Брі-шо, — що десь тут поблизу були славетні джерела; звідки це стало відомо?» — «А це, між іншим, доводить назва наступної станції. Зветься вона Ферваш». — «Що ж тут можна збагнути?» — зашемрала княгиня, ніби кажучи мені запобігливо: «Ну й набрид він нам, еге ж!» — «Та тут усе зрозуміло, княгине! Ферваш — це гарячі води. Регуісіае acquae. До речі, — вів далі Брішо, — про молодого скрипаля: я забув передати вам, Коттаре, скорботну новину. Ви чули, що наш сердешний друг Дешамбр, піаніст, якого так любила пані Вердюрен, помер? Це жахливо». — «Він був ще молодий, — озвався Коттар, — але в нього, по-моєму, було щось із печінкою, якесь свинство, останнім часом він ходив як із хреста знятий». — «Щоб такий уже молодий, я б не сказав, — заперечив Брішо. — Коли у пані Вердюрен гостювали Ельстір і Сванн, Дешамбр уже був паризькою знаменитістю, і — дивна річ! — ще не діставши хрещення успіхом за кордоном. Що й казати, цей Дешамбр не сповідував євангельської віри в дусі святого Барнума». — «Помиляєтеся, він тоді ще не міг ходити до пані Вердюрен, він ще був у сповитку». — «Проте, якщо мене моя старезна пам’ять не змилила, мені здається, Дешамбр грав Вен-тейлевухонату для Сванна, коли цей клубмен, порвавши з аристократією, не передчував, що колись перевернеться у зміщанено-го принца-консорта владної у нас Одетти». — «Де пак! Вентей-леву сонату грано у пані Вердюрен, коли Сванн туди вже й ногою не потикався, — заперечив лікар (як усі великі трударі, переконані, ніби вони пам’ятають тьму важливих, на їхню думку, речей, він натомість забував тьму інших. — ось чому такі люди захоплюються пам’яттю тих, хто нічогісінько не робить). — Ви ж іще не перейшли на дитячий розум, щоб так забуватися», — сказав, усміхаючись, лікар. Брішо визнав свою похибку. Потяг зупинився. То була Сонь. Назва мене зацікавила. «От би знати, що означають усі ці назви!» — сказав я Коттарові. «А ви спитайте у Брішо, — може, він у курсі». — «Все дуже просто: Сонь — це сіконь, БІсопіа, чапля», — відповів Брішо, збудивши в мені шалене бажання розпитувати його про кожну нову назву.

Забувши, що вона шанує свій «куточок», княгиня Щербатова ласкаво запропонувала мені пересісти, аби я міг вільніше балакати з Брішо: в нього я хотів довідатися про інші прецікаві для мене етимології. Княгиня запевнила, що їй байдуже, як їхати: обличчям уперед чи назад, навсидячки чи навстоячки тощо.Вона не розкривалася доти, доки не відгадувала намірів прибульця, але, побачивши, що вони добрі, всією душею намагалася зробити йому приємне. Нарешті потяг зупинився на станції Довіль-Фетерн — ця станція була майже на однаковій відстані від Фе-терна і від Довіля, звідси її подвійна назва. «А, кат його мамі! — скрикнув доктор Коттар, коли ми підійшли до турнікету, де забирали квитки, вдаючи, ніби похопився щойно тепер. — Не знайду квитка, не інакше — десь посіяв!» Але контролер, здіймаючи