У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Відомий паризький видавець, прибулий до Вердюренів з візиток», гадав, що його запросять на обід, аж це, зрозуміши, що він не досить чепурний для кланчика, поїхав мерщій. Був то високий, барчистий чолов’яга, чорнявець, працьовитий і доволі неприємний. Він нагадував ебеновий розрізний ніж.
Пані Вердюрен, зустрічаючи нас у своєму величезному, хоч конем грай, салоні, де колоски, маки, польові квіти, зірвані лише сьогодні, перебивалися їхніми зображеннями, які двісті років тому в різних відтінках гризайлю намалював з бездоганним смаком маляр, відірвалася від гри в карти зі своїм давнім приятелем і попросила у нас дозволу за дві хвилинки дограти партію та ще й, очевидно, добалакати. Проте враження, які я їй звірив, її не потішили. Насамперед мене прикро вразило, що Вердюрени щодня повертаються з прогулянки додому задовго перед заходом сонця, тоді як милуватися на вечірнє тливо з крутого берега, а ще краще — з тераси Ла-Распельєр, — то була така втіха, ради якої я міг би пройти безкраї гони. «Так, це ні з чим незрівняно, — недбало кинула пані Вердюрен, позирнувши на великі зашклені вікна-двері. — Ми повсякчас можемо туди дивитися, а проте це ніколи не набридає», — додала вона і знов укняпилася в карти. Одначе мій надпорив робив мене вимогливішим. Я вболівав, що з салону не бачити Дарнетальських скель, а від Епьстіра я чув, що вони найкращі о цій порі, коли заломлюють стільки барвистого проміння. «О, звідси ви його не побачите, треба пройти в кінець парку, до «Вигляду на затоку». Там, з лавки, ви обіймете оком цілу панораму. Але самому туди йти не можна, а то заблукаєте.
Хочете, я проведу вас?» — додала вона млосно. «Отакої! Мало ти недавно намордувалася — хочеш, щоб болі відновилися. Пан ще до нас приїде і тоді вже намилується на затоку». Я не наполягав, я зрозумів, що Вердюренам досить знати, що захід сонця така сама частина їхнього салону чи їдальні, як у когось іще — гарне полотно, коштовна японська емаль, і що за неї можна викласти чималі гроші, які з них правили за Ла-Распельєр з усіма меблями; хоча самі піднаймачі рідко зводили погляд на захід; головне для них було в тім, щоб жити приємно тут, гуляти, добре їсти, гомоніти, приймати милих людей, з якими ганяли більярд, смачно обідали і весело чаювали. Одначе згодом я побачив, що вони добре вивчили ці місця, — водили гостей на прогулянки, ще «інедіти», як і музика, яку вони слухали з ними. Роля, яку квіти в Ла-Распельєр, узбережжя, старі кам’яниці, невідомі церквиці грали в житті Вердюрена, була дуже велика; ті, хто бачив його тільки в Парижі і кому міська пишнота заступала життя на узмор’ї, навряд чи уявляли, як він малює собі ідеал життя і які радощі його ставить над усе. А проте вартість життєвих радощів, які він вважав правдивими, в його очах дедалі зростала, бо Вердюрени були переконані, що такої посілости, як Ла-Распельєр, нема на світі, і збиралися її купити. Те, що їхнє самолюбство підносило Ла-Распельєр над усіма маєтками, виправдувало в їхній свідомості мій ентузіазм, інакше він трохи дратував би їх, бо за ентузіазмом ішли розчарування (як оті, що я зазнав, дивлячись на сцені Берму), до яких я щиро їм признався.
— Вернулося ландо, — нараз шепнула Принципалка. Скажемо коротко, що пані Вердюрен, навіть поза неминучими змінами, пов’язаними з віком, уже нічим не нагадувала ту пані Вердюрен, якою вона виглядала, коли Сванн і Одетта слухали у неї коротку фразу. Тепер, коли грали цю Вентейлеву фразу, пані Вердюрен не треба було прибирати захоплено-знеможеної міни, бо ця міна була вже не личиною, а її правдивим ликом. Внаслідок безугавних нервових зрушень через музику Баха, Вагнера, Вен-тейля, Дебюссі чоло у пані Вердюрен незмірно виросло, як виростають члени, врешті спотворюючись, від ревматизму. Її скроні, подібні до двох чудових сфер, де вічно лунає Гармонія, палахких, зболілих, молочно-білих, отінених обабіч сріблястими пасмами, промовляли від імени Принципалки, яка нині навіть не мала потреби промовляти сама: «Я знаю, що на мене чекає сьогодні ввечері». Її риси вже не силкувалися виражати всього надміру естетичних вражень, бо самі зробилися їхнім постійним виразом, застиглим на змарнілому й гордовитому обличчі. Через цю резиґнацію перед близькими стражданнями, судженими їй Прекрасним, а також через гарт, потрібний на те, щоб одягтися, коли твоя душа ще повна сонатою, з обличчя пані Вердюрен, навіть як вона слухала несвітську музику, не зникала гордовито-байдужа міна, ба більше, вона навіть відверталася, ковтаючи нишком дві ложечки аспірину.
— Ага, ось нарешті й вони! — з полегкістю гукнув пан Вердюрен, побачивши у дверях Мореля, а за ним і пана де Шарлю-са. Для барона обід у Вердюренів був не світською візитою, а підозрілою ескападою, і зараз він бентежився, немов школяр, який уперше опинився в бурдеї й тримається з бандуршою звичайненько. Зараз над завждішніми бажаннями пана де Шарлюса бути мужнім і холодним узяли гору (тільки-но він став на порозі) вічні уявлення про ґречність, такі живі у нас тоді, коли сором’язливість змітає все, що ми вдаємо з себе, і звертається до царини підсвідомости. Коли інстинктивна атавістична ґречність щодо незнайомців виявляється у таких людей, як де Шарлюс, байдуже великий він пан чи плебей, вводити їх до нового салону і провадити їх доти, доки вони доберуться до господині дому, незмінно береться душа якоїсь кревнячки, подаючи їм порятунок, наче богиня чи та, що втілена в них, як у своїх двійників. Так молодий маляр, вихований святобливою тіткою-протестанткою, ступає через поріг, похнюпившись і трясучи головою, зводить очі до неба, а потім упинається в уявну муфту, спогад
