У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— Про скрипаля й досі жодної вісточки, — сказав Коттар. Справді, лихом дня в кланчику стало «дурисвітство» улюбленого скрипаля пані Вердюрен. Скрипаль, відбуваючи військову службу коло Донсьєра, тричі на тиждень діставав звільнення на вечір і приїздив обідати в Ла-Распельєр. Аж це позавчора «вірні» вперше не знайшли його в поїзді. Висловлено припущення, що він спізнився. Та даремно пані Вердюрен посилала коні до наступного потяга, потім до останнього — коні вернулися порожнем. «Мабуть, посадили на гауптвахту — іншого пояснення нема. Сказано, військо: щоб попасти під арешт, досить напоротися на лихого сержанта». «Якщо він обдурить і сьогодні, то пані Вердюрен хоч сядь та й плач, — зауважив Брішо, — саме сьогодні в нашої любої госпосі вперше обідають сусіди — ті, в кого вона винайняла Ла-Распельєр: маркізтво де Камбремер». — «Сьогодні? Маркізтво де Камбремер? — скрикнув Коттар. — А я й не знав. Себто, я, як і ви, знав, що взагалі вони мали заявитися, але не знав, що так скоро. Достолиха! — звернувся він до мене. — А що я вам казав? Княгиня Щербатова, маркізтво де Камбремер. — Він так смакував, вимовляючи ці імена, що не міг не повторити їх. — Овва! Що ж, непогано на почин. Таке зібрання! Голова в голову!» І, звертаючись до Брішо, додав: «Принци-палка, мабуть, лютиться, аж підскакує. Ми прибудемо їй на підмогу вчасно». Пані Вердюрен, осівши в Ла-Респельєр, удавала перед «вірними», ніби запросити до себе разочок власників цієї посілости — це для неї добрий хомут на шию. Завдяки цьому, — запевняла вона, — можна добитися кращих умов на той рік, тобто робить це вона лише з корисливої спонуки. А проте сама думка про обід з людьми, не приналежними до їхнього гуртка, немовби так жахала її, здавалася їй такою страхітливою, що вона весь час обід відкладала. Думка про цей обід і справді трошки лякала її, — з тих самих мотивів, про які вона говорила кожному, — тільки вона цей свій страх усіляко роздмухувала, з другого боку, зі снобістських міркувань вона була рада візиті де Камбремерів, та саме про це воліла мовчати. Виходило, що вона щира наполовину: вона справді вважала кланчик за єдиний у своєму роді; він здавався їй однією з тих громад, які створюються віками, і її охоплював трепет, коли вона думала про те, що в ньому з’являться провінціали, які зроду не чули ні про «Тетралогію», ні про «Майстерзінгерів», не зуміють виконати своєї партії в концерті спільної бесіди й занапастять у Вердюренів одну з найчудовіших серед — цих незрівнянних, крихких шедеврів, цих виробів венецького шкла, які можуть лопнути від фальшивої ноти. «До того ж це, мабуть, найзапекліші антидрей-фусари, звичайно, і мілітаристи», — сказав пан Вердюрен. «Ну й нехай, про мене, надто вже довго світ займається цією історією»,
— заперечила пані Вердюрен, яка, бувши щирою дрейфусаркою, проте, мріяла, щоб її дрейфусарський салон здобув визнання світу. Дрейфусарство брало гору серед політиків, а не серед світовців. Лаборі, Рейнак, Пікар, Золя досі лишалися для світу «здрайцями» і могли тільки його відтрутити від «ядерця». Отож після вилазки в політику пані Вердюрен знову надило до мистецтва. Зрештою, хіба д’Енді та Дебюссі не «сплохували» в Дрейфусовій справі? — «Щодо Дрейфусової справи, тут зарадити неважко: ми посадимо гостей коло Брішо, — мовила пані Вердюрен (за генеральним штабом із «вірних» тягнув руку лише професор, багато втративши в її очах). — Не мусимо ж ми повсякчас мовити про саму Дрейфусову справу! Є морока більша: мені увірилися ці Камбремери!» Зате «вірні», під’юджувані таємною жагою познайомитися з Камбремерами і воднораз ошукані удаваним бідканням пані Вердюрен з приводу цієї візити, щодня в розмові з нею наводили одні й ті самі гризькі докази, які наводила вона сама, виправдуючи своє запрошення, і пояснювали їй, чому ці докази невідпорні. «Та зважтеся ж нарешті, — повторював Коттар, — і ви дістанете пільгу, Камбремери триматимуть садівника, а ви зможете гуляти по моріжку. Все це варте того, щоб понудитися один вечір. Я ж бо про вас дбаю», — додавав він, попри те що серце йому було затьохкало, коли карета пані Вердюрен, в якій він їхав, розминулася одного разу з ландо старої пані де Камбремер, і що він почувався приниженим перед залізничними урядовцями, коли опинився на вокзалі неподалік від маркіза. А Камбремери, живучи далеко від світу і навіть гадки не маючи, що якісь гожі дами шанобливо відгукуються про пані Вердюрен, уявляли собі, що ця особа знається хіба що з богемою (може, навіть «нешлюбна») і що, коли вони там появляться, то вона вперше в житті побачить людей «значних». Вони зголосилися пообідати в неї єдино, щоб залишитися в добрих взаєминах з пожилицею, яку сподівався затримати на кілька сезонів, надто потому, як місяць тому довідалися, що Вердюрени одідичили кілька мільйонів. Мовчки і без
