Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

Аліса замовкла знову, а Роджер поринув у сумні роздуми. Еойн Мак-Нейл — зрадник! Чи можна бовкнути більшу дурницю! Він уявив собі засновника Ґельської ліги, головного редактора «Ґелік Джорнел», одного із засновників ірландських «Добровольців», який присвятив своє життя боротьбі за виживання ірландської мови та ірландської культури, й ось тепер його звинувачують, що він зрадив своїх братів, намагаючись перешкодити тому повстанню, романтичному, але приреченому на невдачу. У в’язниці, куди його посадили, він стане об’єктом глузів, а може, й того зневажливого ставлення, яким ірландські патріоти карають людей млявих і боягузливих. Як почуватиме себе цей університетський професор, лагідний і культурний, наповнений глибокою любов’ю до мови, звичаїв і традицій своєї країни? Він страждатиме, запитуючи себе: «Хіба я вчинив неправильно, видавши той контрнаказ? Невже я, прагнучи тільки врятувати життя людям, спричинився до краху повстання, посіявши безлад і розлад у стані революціонерів?» Роджер відчував, що й на нього тепер дивляться так само, як на Еойна Мак-Нейла. Обидва опинилися в суперечливих позиціях, у які поставили їх Історія та обставини. Що сталося б, якби замість бути заарештованим у Трейлі він зміг зустрітися й поговорити з Пірсом, Кларком та іншими військовими керівниками майбутнього повстання? Чи зміг би він переконати їх? Мабуть, що ні. І тепер, можливо, говорили б і про нього, що він зрадник.

— Я роблю те, чого не повинна була б робити, мій любий Роджере, — сказала Аліса, видушивши із себе усмішку. — Я принесла тобі лише погані вісті, песимістичне бачення подій.

— Хіба можна дивитися на світ інакше після того, що сталося?

— Так, можна, — сказала дослідниця історії пожвавленим голосом і почервонівши. — Я також була налаштована проти того повстання за таких умов. А проте…

— Що проте, Алісо?

— Протягом кількох годин, кількох днів, протягом цілого тижня Ірландія була вільною країною, мій любий, — сказала вона, й Роджерові здалося, що Аліса затремтіла від хвилювання. — Вона була незалежною і суверенною республікою зі своїм президентом і Тимчасовим урядом. Остін ще не підійшов туди, коли Патрик Пірс вийшов із Головного поштамту й стоячи на ґанку зачитав Декларацію незалежності й указ про створення Конституційного уряду республіки Ірландія, підписаний сімома людьми. Схоже, там не було багато людей. Але ті, що там були й усе чули, мусили пережити щось надзвичайне, ти зі мною згоден, любий? Я була проти повстання, я вже тобі сказала. Та коли я прочитала цей текст, я заплакала й заридала рясними слізьми, так, як я ще ніколи не плакала й не ридала. «В ім’я Бога та померлих генерацій, від яких вона одержала стародавню традицію своєї національності, Ірландія нашими устами закликає тепер своїх синів під свій прапор і проголошує свою незалежність…» Як бачиш, я завчила ці слова напам’ять. І мене опанувало глибоке страждання, що я не змогла бути там, із ними. Ти мене розумієш, так?

Роджер заплющив очі. Перед його уявним зором постала картина, виразна, тремтлива. На високому ґанку Головного поштамту, під нахмуреним небом, яке загрожувало пролитися дощем, перед — сотнею, двома сотнями? — людей, озброєних рушницями, револьверами, ножами, піками, дрюками, переважно чоловіків, але було там і чимало жінок із хустками на головах, постала тонка, струнка, хвороблива постать Патрика Пірса з його тридцятьма шістьма роками й гострим поглядом, просякнутим тією ніцшеанською «волею до влади», який йому дозволяв завжди, а надто по тому, як у свої сімнадцять років він вступив до Ґельської ліги й незабаром став її незаперечним лідером, долати всі нещастя, хворобу, репресії, внутрішні чвари й матеріалізувати містичну мрію всього свого життя — організувати збройне повстання ірландців, стати одним із тих святих мучеників, які визволять весь народ, — і він зачитав тим своїм месіанським голосом, якому хвилювання моменту надало ще більшої звучності, ретельно підібрані слова, що закривали століття окупації та поневолення й відкривали нову еру в історії Ірландії. Роджер почув у своїй уяві релігійну, священну тишу, яка, певно, запала після слів Пірса в тому закутку центру Дубліна, де ще не відчувалася небезпека, бо ще не почалася стрілянина, й побачив обличчя «Добровольців», які визирали з вікон будівлі Головного поштамту та сусідніх будівель на вулиці Секвіль-стрит, захоплених повстанцями, споглядаючи просту, але врочисту церемонію. Потім почув гамір, оплески, вітальні вигуки, якими, коли закінчилося читання сімох пунктів, що з них складалася Декларація, були винагороджені слова Патрика Пірса, й інші керівники зупинили його, сказавши, що більше не можна гаяти час. Усі повинні були повернутися на свої пости, виконувати свої обов’язки, готуватися до битви. Він відчув, як сльози накотилися йому на очі. Він також затремтів. Щоб не заплакати, швидко сказав:

— То були, безперечно, врочисті хвилини.

— То був символ, а Історія створена із символів, — зауважила Аліса Стопфорд Ґрін. — Не так важливо те, що розстріляли Пірса, Коннолі, Кларка, Планкета та інших людей, які підписали Декларацію незалежності. Навпаки. Розстріли охрестили цей символ кров’ю, прикрасили його ореолом героїзму й мучеництва.

— Це саме те, чого прагнули Пірс, Планкет, — сказав Роджер. — Ти маєш рацію, Алісо. Мені також хотілося би бути там, із ними.

Не менше, аніж той акт на ґанку Головного поштамту, Алісу схвилював той факт, що багато жінок із жіночої організації повстанців «Куман на Мбан» брали участь у повстанні, їх там бачив на власні очі чернець-капуцин. На всіх повстанських редутах жінкам було доручено керівниками готувати їжу для бійців, але мірою того, як посилювалися бої, сама ситуація побільшувала відповідальність тих, котрі належали до «Куман на Мбан», бо стрілянина, вибухи бомб та пожежі примушували їх полишати свої імпровізовані кухні й перетворюватися на санітарок. Вони бинтували рани й допомагали хірургам витягувати кулі, зашивати рани й ампутувати кінцівки, яким загрожувала гангрена. Та, можливо, найважливішим завданням тих жінок — дівчат-підлітків, жінок дорослих, жінок, близьких до старості, — було забезпечувати зв’язок, коли через дедалі більше усамітнення барикад та центрів повстанського спротиву було вкрай необхідно звертатися до кухарок та санітарок і посилати їх на їхніх велосипедах, а коли велосипедів бракувало, то бігцем на своїх двоїх відносити й приносити послання, інформації усні або в записках (з наказом знищувати, спалювати або ковтати ці папери в тому випадку, якщо вони були поранені або взяті в полон). Чернець Остін запевняв Алісу, що протягом шістьох днів повстання посеред куль та бомб, посеред вибухів, які зривали дахи з будинків, обвалювали стіни, балкони й перетворювали центр Дубліна на архіпелаг пожеж й обгорілих та заляпаних кров’ю руїн, він