Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

— Алісо, моя люба Алісо, — сказав Роджер. — Яка радість — побачити тебе знову! Я думав, ми більш ніколи вже не побачимося. Принаймні на цьому світі.

— Мені було нелегко здобути цей другий дозвіл, — сказала Аліса. — Але, як бачиш, моя впертість переконала їх. Ти не зможеш собі уявити, у скільки дверей мені доводилося стукати.

Його давня подруга, яка мала звичай одягатися з вишуканою елегантністю, тепер мала на собі, на відміну від свого першого візиту, збляклу сукню, хустку, пов’язану на голові абияк, із-під якої вибивалися пасма сивого волосся. На ногах у неї були черевики, заляпані брудом. Але не тільки її одяг став убогішим. Вираз її обличчя був позначений втомою і зневірою. Що з нею відбулося в ці дні, аби вона так змінилася? Її знову став мучити Скотленд-Ярд? Вона заперечила, стенувши плечима, так ніби той давній епізод не мав ніякого значення. Аліса не зачепила тему прохання про його помилування й того факту, що його розгляд відкладено до наступного засідання Кабінету міністрів. Роджер, подумавши, що вона досі нічого не знає, також про це не згадав. Він розповів їй про свій абсурдний сон, у якому побачив Герберта Ворда серед ірландських повстанців у сутичках і битвах Святого тижня в центрі Дубліна.

— Потроху просочується все більше відомостей про те, як насправді все відбувалося, — сказала Аліса, й Роджер відзначив, що в голосі його подруги водночас пролунав смуток і гнів.

І він також помітив, що, почувши, як заговорили про ірландське повстання, шериф і охоронець, які стояли поруч, обернувшись до них спинами, напружилися й, безперечно, загострили слух. Він боявся, бо шериф мав за обов’язок попередити їх, що на цю тему розмовляти заборонено, але цього не зробив.

— То ти довідалася щось більше, Алісо? — запитав він, знизивши голос до тихого пошепту.

Він побачив, що історична трохи зблідла, водночас кивнувши головою. Запала тривала мовчанка, перш ніж вона відповіла на його запитання, ніби її свідомість не могла наважитися, чи варто торкатися теми, такої для нього болючої, а що вона могла багато чого йому розповісти, то не знала, звідки почати. Нарешті вона вирішила відповісти йому, що, хоч і чула й далі чує різні версії про те, що сталося в Дубліні й у кількох інших містах Ірландії на Святий тиждень, тиждень повстання, — речі суперечливі, факти, перемішані з фантазіями, міфами, реальностями та перебільшеннями й вигадками, як буває завжди, коли якась звістка поширюється в усьому народі, — але вона найбільше довіряє тому, що розповів їй Остін, її племінник, чернець-капуцин, який нещодавно приїхав до Лондона. То були відомості з перших рук, бо він перебував там, у Дубліні, в самій гущі заколоту, виконуючи обов'язки санітара й духовного наставника, переходячи від Головного поштамту, де був штаб, з якого Патрик Пірс та Джеймс Коннолі керували повстанням, до окопів на лузі Святого Стівена, де воєнними діями командувала графиня Констанс Маркієвич, озброєна піратським пістолем і вдягнена у свій бездоганний однострій Добровольця, й до барикад, споруджених на фабриці печива Якоба та біля приміщень Боландового млина, що їх обороняли повстанці під командою Імона де Валери, перш ніж їх оточили англійські війська. Розповідь ченця Остіна Аліса вважала, либонь, найближчою до тієї невловної істини, яку цілком відкриють хіба що майбутні історики.

Запала ще одна тривала мовчанка, яку Роджер не наважився порушити. Минуло лише кілька днів відтоді, як він бачив її востаннє, але, здавалося, Аліса постаріла за цей час на десяток років. Вона мала зморшки на лобі та шиї, а її руки вкрилися ластовинням. Її очі, завжди такі ясні, тепер уже не світилися. Вона була дуже сумна, але він знав, що Аліса перед ним не заплаче. Можливо, супліку про його помилування відхилено й вона не наважується сказати йому про це?

— Те, що найбільше запам’яталося моєму племінникові, — провадила Аліса, — були не постріли, не вибухи бомб, не поранені, не кров, не полум’я пожеж, не дим, що не давав їм дихати, а знаєш що, Роджере? Безлад. Неймовірний безлад, який панував протягом тижня на редутах революціонерів.

— Безлад? — тихо перепитав Роджер.

Він заплющив очі й спробував побачити його, почути й відчути.

— Неймовірний, катастрофічний безлад, — ще раз повторила Аліса з підкресленим наголосом. — Вони були готові розлучитися з життям і водночас переживали хвилини нечуваної радості. То були дивовижні хвилини. Хвилини гордості. Хвилини свободи. Хоч ніхто з них, ані командири, ані бійці, не знав точно, ані що вони роблять, ані чого домагаються. Так розповідає Остін.

— Чи вони принаймні знали, чому не надійшла зброя, яку вони чекали? — прошепотів Роджер, помітивши, що Аліса знову поринула в тривалу мовчанку.

— Вони не знали анічогісінько. Розповідали одне одному найфантастичніші речі. Ніхто не міг спростувати їх, бо ніхто не знав, якою була справжня ситуація. Ширилися найдивовижніші чутки, яким усі вірили, бо їм треба було вірити, що існує вихід із безвихідної ситуації. Наприклад, розповідали, що німецьке військо наступає на Дублін. Що в різних пунктах острова висаджуються на берег роти та батальйони й поспішають до столиці. Що всередині країни, в Корку, Ґолвеї, у Вексфорді, в Міті, в Трейлі й навіть в Ольстері, «Добровольці» й «Народна армія» піднялися тисячами, захопили в’язниці й поліційні відділки й наступають із усіх сторін на Дублін, щоб пітримати обложених. Вони билися напівмертві від спраги й голоду, майже не маючи зброї, і покладали всі свої надії на нереальність.

— Я знав, що таке станеться, — сказав Роджер. — Я не зміг прибути вчасно, щоб зупинити це безумство. Тепер свобода Ірландії знову перебуває так далеко, як ще ніколи не перебувала.

— Еойн Мак-Нейл спробував зупинити їх, коли довідався про їхні наміри, — сказала Аліса. — Військове командування ІРБ приховувало від нього плани повстання, бо знало, що він проти збройного виступу, якщо не буде німецької підтримки. Коли він довідався, що військове командування «Добровольців», ІРБ та ірландської «Народної армії» викликало своїх людей на військові маневри у Вербну неділю, він видав протилежний наказ, що забороняв ті маневри й наказував «Добровольцям» не виходити на вулицю, якщо вони не одержать наказу, що його підпише він. Це спричинило великий безлад. Сотні, тисячі «Добровольців» залишилися у своїх домах. Багато з них намагалися сконтактуватися з Пірсом, Коннолі, Кларком, але їм це не вдалося. Тому згодом ті, котрі послухалися наказу Мак-Нейла, мусили сидіти склавши руки, тоді як ті, хто його