Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

якого виділявся своєю войовничістю та гострим словом ірландець Свіфт Мак-Нейл, ветеран парламенту від провінції СаутДонеґал. Цей чоловік заявив без найменшої тіні сумніву, що такі визначні люди ділового світу, як Генрі М. Рід і Джон Рассел Ґабінз, зірки лондонського суспільства й аристократи, й такі відомі фінансисти, як сер Джон Лістер-Ке та Бейрон де Суза-Дейро, були цілком дезінформовані про те, що діялося в Компанії Хуліо Арани, у керівництві якої вони брали участь і чиї акти підписували, одержуючи чималі суми грошей. Навіть тоді, коли тижневик «Труте» почав публікувати викривальні статті Бенхамена Салданы Рока та Волтера Гарденберга, вони не потурбувалися з’ясувати, що правдивого було в тих звинуваченнях. Вони задовольнялися спростуваннями, які надавали їм Абель Ларко або сам Хуліо Арана і які полягали в тому, що вони називали звинувачувачів шантажистами, роздратованими, бо вони не одержали від Компанії грошей, які намагалися виманити погрозами. Жоден із тих людей не завдав собі клопоту з’ясувати на місці подій, чи й справді фірма, якій вони надавали престижу своїми іменами, чинила ці злочини. Ще гірше, що жоден із них не потрудився перевірити папери, рахунки та листування Компанїї, адже ті злочини не могли не залишити свої сліди в архівах. Бо хоч би яким це здавалося неймовірним, Хуліо Арана, Абель Ларко та інші ієрархи були абсолютно переконані в тому, що ніякого скандалу не вибухне, й тому не намагалися приховати у своїх книгах сліди насильства: наприклад, той факт, що вони не платили чорноробам-аборигенам і витрачали великі суми грошей на купівлю канчуків, револьверів і рушниць.

Досить драматична хвилина настала тоді, коли Хуліо Арана прийшов давати свідчення перед комісією. Його перша поява, певно, була відкладена, бо його дружина Елеонора, котра перебувала в Женеві, переживаючи нервову травму через ту напругу, що в ній перебувала родина, якій удалося вибратися на найвищі сходини суспільного становища, тепер бачила, як усе катастрофічно покотилося вниз. Арана увійшов до палати громад, одягнений зі своєю звичною елегантністю, але був блідий, як жертва болотяної пропасниці в Амазонії. Він з’явився, оточений помічниками та радниками, але до парламентської зали йому дозволили увійти лише з його адвокатом. Спочатку він поводився спокійно й зухвало. Але мірою того як запитання Чарлза Робертса та старого Свіфта Мдк-Нейла заганяли його в глухий кут, він почав спотикатися й заплутуватися в суперечностях, які його перекладач не міг пом’якшити. Він розвеселив публіку, коли на запитання президента комісії — чому на станціях Путумайо було стільки рушниць марки «вінчестер»: для «набігів» чи нападів на племена, щоб заганяти людей на каучукові плантації? — він відповів: «Ні, сеньйоре, для того, щоб захищатися від ягуарів, яких багато в тому регіоні». Він намагався все заперечувати, але несподівано визнав, що так, якось до нього дійшла чутка, що жінка-аборигенка була спалена живцем. Але відтоді минуло багато часу. Злочини, якщо вони були, завжди коїлися в минулому.

Найбільший конфуз каучукопромисловцеві довелося пережити тоді, коли він намагався спростувати свідчення Волтера Гарденберга, звинувативши північноамериканця в тому, що він сфальсифікував вексель у Манаусі. Свіфт Мак-Нейл урвав його, щоб запитати, чи наважиться він у вічі назвати «фальсифікатором» Гарденберга, що, як йому відомо, живе в Канаді. «Так», — відповів Арана. «То зробіть це, — заохотив його Мак-Нейл. — Зараз він увійде». Поява Гарденберга спричинила збудження в залі аудієнцій. За порадою свого адвоката Арана відмовився від своєї заяви і пояснив, що він звинувачує не Гарденберга, а «того», хто замінив вексель у Манаусі, який виявився фальшивим. Гарденберг навів докази, що все це було пасткою, яку Компанія Арани налаштувала з метою дискредитувати його, скориставшись послугами вельми непривабливого суб’єкта на ім’я Хуліо Муріедас, нині заарештованого в Паре за шахрайство.

Починаючи від того епізоду Арана зламався. Він обмежився невпевненими й плутаними відповідями на всі запитання, виказуючи свою розгубленість, а головне, неправдивість як найочевиднішу характеристику своїх свідчень.

Коли парламентська комісія запрацювала на повну силу, підприємця спіткала нова катастрофа. Суддя Свінфен їді, з Верховного суду, на прохання групи акціонерів постановив, що Перуанська Амазонська компанія повинна негайно припинити свою комерційну діяльність. Суддя проголосив, що Компанія здобувала прибуток, «збираючи каучук у найжорстокіший спосіб, який тільки можна собі уявити», і «якщо сеньйор Арана не знав, що там діється, то на нього лягає ще тяжча відповідальність, бо він, як ніхто, мав за абсолютний обов’язок знати про все, що відбувається в його володіннях».

Коли парламентська комісія опублікувала звіт про своє розслідування, він був не менш лапідарним: «Сеньйор Хуліо Арана, як і його компаньйони, знав про те, що діялося в його Компанії, й несе головну відповідальність за ті жахливі злочини, які чинили його агенти та службовці в Путумайо».

Коли комісія опублікувала свій звіт, який став сигналом до остаточної втрати престижу Хуліо Араною і прискорив руїну імперії, що перетворила скромного жителя Ріохи на чоловіка багатого й могутнього, Роджер Кейсмент почав уже забувати про Амазонію й Путумайо. Події в Ірландії стали предметом його головної уваги. Після того як він відбув короткі вакації, Форін-Офіс запропонував йому повернутися до Бразилії генеральним консулом у Ріо-де-Жанейро, й він, у принципі, дав свою згоду. Але він усе відтягував від’їзд; і хоч пояснював це для міністерства і для себе різними причинами, істина полягала в тому, що у глибині свого серця він уже вирішив, що не стане більше служити ані дипломатом, ані кимось іншим для Британської Корони. Він хотів надолужити згаяний час й обернути свій розум та свою енергію на мету, яка віднині стала головною в його житті, — на здобуття незалежності для Ірландії.

Тому він спостерігав ніби здалеку, без особливого інтересу, останні конвульсії Перуанської Амазонської компанії та її власника. Бо на засіданнях комісії стало очевидним, за визнанням самого генерального управителя Генрі Лекса Джілґада, що фірма Хуліо Арани не мала жодних прав на володіння землями Путумайо і що вона експлуатувала їх «за правом окупації», а тому недовіра банків та інших кредиторів зросла, й вони стали тиснути на власника, вимагаючи негайної сплати боргів та виконання інших зобов’язань (лише перед інституціями Сіті його борги перевищували цифру в двісті п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів). На нього посипалися погрози конфіскації та юридичного секвестру його майна. Намагаючись урятувати свою честь, Арана публічно заявив, що сплатить усе до останнього сентаво, й оголосив у продаж свій лондонський палац на Кенсинґгон-роуд, особняк у Біаріці й свій дім у Женеві. Та позаяк грошей, виручених за це майно, не вистачало, щоб задовольнити кредиторів, вони домоглися, щоб суд заморозив усі його заощадження та банківські рахунки в Англії. Водночас