Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– ????

– Чого ти дивуєшся, брате? На відкритий бій з москалями ставати не можна – сила не та. Зроблю все можливе, аби того бою не сталося, аби повернути справу в потрібне нам русло. Сподіваюся, мені це вдасться.

– А коли – ні? – запитав полковник.

Залізняк вибив попіл з люльки, тоді знову неквапом її набив.

– Це сказати легко – розпорошити військо, поховатися у лісах та степах. Москалі напевно слідкують за кожним нашим кроком, половину війська переб’ють, доки поховаємося по норах. А так я піду до них, почнемо перемовини, закручу їм голову… Москалі ж не будуть сподіватися, що хтось розпустить військо в той час, як пан гетьман з генералами мальвазію буде пити.

Гонта також закурив.

– Думаєш, москалям можна вірити?

– А в нас іншого шансу нема. Якщо хочемо своєї України, то мусимо не лише шаблями махати, а й союзників собі знайти. Так зможемо визволити всі українські землі аж до самого Перемишля.

Обоє помовчали, випускаючи клуби їдкого диму із легенів.

– А я все ж схиляюся до думки кошового: треба бути готовим до війни на два боки, – мовив Гонта.

– Це згубна для України війна, і вона нічого доброго не принесе.

– Твоя правда.

Знову мовчанка, дим.

– А ти б не пішов зі мною на переговори, пане полковнику? – раптом запитав Залізняк.

Гонта покрутив головою.

– Не знаю. Якщо треба, піду.

– Пани за твою голову призначили велику винагороду.

Гонта лише махнув рукою.

– Двічі не вмирати, брате Максиме.

Вони обійнялися по-братськи, а тоді розійшлися: треба було добре відпочити перед завтрашнім важким днем.

Рейд Івана Бондаренка вдався на славу: пани були биті, захоплено їхній обоз, надвірні козаки на чолі зі своїм сотником Щербиною приєдналися до повстанців. Із Пашківки Бондаренко вирішив перейти у рідне Грузьке: звідти легше було накрити похід коронних військ, що зосередилися в Радомишлі.

Крім справ військових, в отамана було ще немало інших клопотів: треба було організувати селянство, поділити на сотні й десятки, кожному дати якусь роботу. Почувши про прихід гайдамаків, люди почали підійматися, громити панські економії, фільварки, палити орендаторські доми, корчми і млини. Бондаренкові потрібно було якось приборкати цю стихію, дати всьому лад. Найзавзятіших він записував до війська, формуючи нові загони, давав їм хоч якусь зброю і приставляв бувалих гайдамаків, аби вчили військовій справі.

Разом із тим не можна було забувати про польські та московські війська, що поволі підтягувалися із заходу. Отаман постійно розсилав загони в різні боки, аби зібрати чим більше різних відомостей про їхній рух. Тут би зараз знадобився отаман Левченко зі своїми хлопцями, але вони пішли на Гостомель.

Ніч перебули в Пашківці, а з самого ранку загін Бондаренка вийшов у напрямку Грузького. Колії були помучені: за останній час мало доводилося відпочивати, тож у Грузькому треба буде розбити табір і укріпитися, а там вже буде видно, що й до чого.

Бондаренко сидів на своєму карому жеребці край дороги і спостерігав за рухом загону. Поруч із ним було кілька його старшин.

Раптом до гурту під’їхав сотник Щербина.

– Пане отамане!

Судячи по схвильованому обличчі сотника, щось сталося.

– Ну?

– Там хлопи зібралися на майдані, хочуть паню судити.

– Яку ще паню? – не второпав Іван.

– Та дочку одного дідича місцевого. Він втік від гайдамаків, але так спішився, що дочку свою забув. А їй всього лише вісімнадцять – дитина ще.

Бондаренко нахмурився.

– Чого ж вони хочуть від неї?

Щербина знизав плечима.

– Так хотіли відразу задушити, але, на щастя, знайшовся між ними якийсь розумний і сказав, що просто так душити не можна, а треба під суд віддати. От і будуть зараз судити.

– Тьху ти, – сплюнув Бондаренко. – То йди і порозганяй їх до роботи, пане сотнику, а дівку відбери. Теж мені – судитимуть. І накажи, щоб без мого відома більше нікого не судили і не палили!

Щербина почухав потилицю.

– Та я уже пробував відбити, тільки не дають. Не слухають! Сильно вже її батько насолив. Я до них і так і сяк, а вони – з кулаками. Ну, не виймати ж шаблю на своїх! Може б ти, отамане? Тебе послухають точно.

Бондаренко зітхнув: і так справ багато, а тут ще…

Пані, котру зібралися судити селяни, була і справді ще як дитина: великі сині очі, білі кучері, худенька, із невеличкими груденятами, що могли влягтися у долоню. Вона намагалася закрити їх руками, адже плаття було порване, однак це їй не дуже добре вдавалося. Коли Бондаренко в’їхав на коні і натовп розійшовся, вона поглянула на нього і заклякла.