Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Осавул провів у цих краях усе своє життя, тому всі дороги і стежки навколо села знав досконало. Була одна лісова доріжка, котрою можна було дістатися до міста навпростець, тож Якименко повів своїх коней саме туди. Гнав щосили, оглядаючись, чи хтось за ним не женеться, чи хтось не пильнує.

– Здається, нікого, – заспокоїв сам себе, а заодно і налякану дружину. – Нічого, вирвемося.

Сказавши це, помацав сіно під собою: там були три наладовані пістолі.

– Вирвемося, – мовив ще раз, видихнувши та знову стьобнувши коней.

Дорога, якою планував тікати Якименко, тягнулася лісом. Опинившись за першими деревами, осавул знову видихнув із невеликим полегшенням: тут уже спокійніше. Коні продовжували бігти клусом, воза кидало по вибоїстій дорозі, однак осавул зупинятися й не думав – підганяв коней все сильніше.

Чимдалі пан осавул віддалявся від Грузького, тим спокійніше ставало на серці. Страх відійшов.

– Нічого, я ще повернуся. Вони ще побачать, хто такий Якименко!

Він ще раз гукнув на коней, знову вдарив батогом.

– Нічого. Гроші я встиг поховати – ніколи не знайдуть. Документи – зі мною. Хату і економію спалять, це правда, худобу поріжуть, коней заберуть. Але земелька… Земелька то залишиться. Нічого, коли повернуся – по три шкури з них спускати буду!

Раптом осавул почув якісь дивні звуки. Прислухався. Ні, певно причулося.

– Вйо! – знову стьобнув коней.

Та ні, щось таки є. Немов вершники. Так, хтось іще їде цим лісом, доганяють.

– Вйо! Вйо!

Якименко почав бити коней ще сильніше, однак возом по лісовій дорозі надто швидко не розженешся. А погоня тим часом наближалася. Ось, видно уже вершників у гайдамацьких строях з-за дерев.

– О, Матко Боска! – стогнала позаду пані Гелена.

– Вйо! – продовжував бити коней Якименко, однак гайдамаки вже були зовсім близько.

– Стій, Якименко! – крикнув один із них – аж луна пішла лісом.

Він впізнав його – Бондаренко! Руки і ноги враз заклякли від страху, голос занімів. Заквиливши, осавул витягнув одного з пістолів і, не цілячись, вистрелив тремтячою рукою. Промахнувся. Заходився діставати другого, однак у ту саму мить вистрелив Бондаренко, поціливши Якименкові у груди. Осавул змахнув руками, а тоді полетів із воза на землю.

Тут же дико скрикнула пані Гелена. Сяк-так – вона схопила за віжки і стримала сполоханих коней, котрі злетіли з дороги і стали тягти воза крізь густі чагарники. Ридаючи, жінка злізла на землю і побігла до свого чоловіка. Гайдамаки були вже тут. Бондаренко тримав напоготові пістоля, однак він вже був не потрібний: падаючи, Якименко розчерепив собі голову об пень.

Пані Гелена кинулася до свого чоловіка, намагаючись привести до тями. Ще не зрозуміла, що він уже неживий.

– Хто така? – тихо спитав Бондаренко у Кіндрата, котрий кинувся у погоню разом з гайдамаками, показуючи дорогу.

– Жінка його. Ляшка.

– Мучила? – запитав отаман.

– Нє, вони тільки побралися, – ухильно відповів хлопець.

– Обшукайте воза! Документи, гроші і зброю забирайте, воза лишіть.

Зробивши свою справу, гайдамаки поїхали геть з того лісу, залишивши вдову Якимиху наодинці зі своїм горем.

Гайдамацьке військо стояло біля міста, готове до подальшого походу. Пристрасті трохи стихли: поляків і євреїв уже ніхто не займав, тож вони поволі повиходили зі своїх схованок. Гайдамаки обговорювали останні новини: розвідка донесла, що до них наближався полк донських козаків.

Перетинатися із російськими солдатами колії бажання не мали: нехай вони вже собі, а повстанці – самі по собі. До того ж до кінця не було зрозуміло, як поведуть себе москалі. До донців ставлення було трохи інакше: Запоріжжя і Дон завжди вважалися побратимами.

– Донські козаки ніколи нам шкоди не зроблять! – говорив один із запорожців, курячи люльку. – Клянуся вусами, донці скоріше проти свого царя підуть, ніж підіймуть руку на брата.

Такі розмови заспокоювали, навіть вселяли надію: якби цілий полк донських козаків приєднався до повстання, то стриму такому війську не було б до самого Львова, а може, й до Варшави.

Чекаючи зустрічі із донцями, Залізняк зі старшинами притримали переможний похід коліїв на кілька днів. У тім, короткий перепочинок для війська не завадив би, тому гайдамаки засіли в таборі, порозпалювали вогні й заходилися варити кашу.

Тим часом Залізняк сидів у своєму наметі разом з товаришами, і вони все обговорювали різні варіанти ведення переговорів із донцями.

– Ми із дончаками були завжди добрими друзяками, навіть братами, постійно допомагали один одному, – говорив Залізняк.

– І царедворцям це добре відомо! Можливо, навмисне підсилають того полковника, аби нашу пильність приспати, – мовив один зі старшин.

Залізняк поглянув на Гонту.

– А ти що скажеш, пане Йване?

Гонта затягнувся люлькою.

– Ви, панове запорожці, обіцяли, що знайдете і покараєте винних за погроми в Умані. Мусимо доказати, в першу чергу,